«Ти що, знущаєшся?! — вперше купання новонародженого ледь не розвалило нашу сім’ю»

Мій старший син завжди вмів знаходити собі розваги,за ним завжди росли золоті верби.

ще з перших днів нковтався навколоплідних вод.

За цей час моя дружина на нервовому ґрунті втратила з десяток кілограмів і частину впевненості в собі.

Спеціалісти  були досвідчені, професійно «деформовані» циніки: на запитання відповідали ухильно, натякаючи, що дружина ще молода й цілком може мати ще дітей  . Оптимізму це не додавало, але свою справу вони знали добре: дитину нам повернули в повному порядку, на радість нам і всім родичам, які миттєво зібралися з цього приводу.

Нашу однокімнатну квартиру заповнили бабусі, дідусі, а подекуди й прабабусі. Почалися відповідні випадку подарунки, численні поради з догляду за дитиною — упереміш із обіцянками приїхати на допомогу «в будь-яку хвилину, тільки поклич».

З часом почало здаватися, що в нас не бабусі з дідусями, а суцільні Василиси Премудрі, Коньки-Горбунки та інші Мар’ї-мисткині.

Настав вечір. Треба було купати дитину перед сном. І раптом усі якось дуже синхронно вирішили, що їм «вже пора», почали збиратися й миттєво зникли.

Ми з дружиною залишилися вдвох.

Вона подивилася на мене й твердо сказала, що купати його не буде, бо їй страшно.

Очевидно, вона вирішила: раз вона перша визнала, що їй страшно, то мені, відповідно, не страшно — і я легко впораюсь.

Чудовий план.

Я в надії озирнувся — раптом хтось залишився — але ні. Окрім двох наших собак нікого не було. І вони одразу дали зрозуміти, що на них розраховувати не варто.

Вибору не залишилось.

Я взявся за справу. Поки думав, як узяти немовля на руки так, щоб у нього нічого не «відвалилося», дружина вже підготувала дитячу ванночку з піною і дивилася на мене з виглядом людини, яка виконала свій громадянський обов’язок.

Я обережно підняв дитину горизонтально — і ми повільно рушили у ванну. Я відчував себе сапером, який несе міну.

Повільно схилився над ванночкою. Поперек зводило від напруги, піт стікав по спині, а в голові було одне питання: наскільки глибоко його взагалі можна занурювати і як довго тримати?

Дружина й собаки уважно спостерігали, не проявляючи жодних ознак бажання допомогти.

Я вирішив, що, мабуть, уже достатньо, і прохрипів, щоб перестали дивитися й подали рушник.

Загалом усе пройшло успішно. Щоправда, ще близько години я не міг розігнутися: тремтіли руки, смикалося око, але потім відпустило.

Я дивився на свіжовимиту дитину, яка спокійно спала в ліжечку, й із жахом думав, що завтра доведеться повторити все знову.

Мда…

А ще було таке.

Минулого літа цей самий дитина повернувся з риболовлі. Від нього тхнуло тванню і… пивом.

Ми з дружиною запитали:

— Де риба?

Він дурнувато хихикнув і сказав, що не клювало.

Ну що ж… хоч митися тепер сам буде.