— Розпуснице! Мій син працює до сьомого поту, а ти по готелях із коханцями роз’їжджаєшся! Я навіть не встигла зрозуміти, що відбувається.

— Розпуснице! Мій син працює до сьомого поту, а ти по готелях із коханцями роз’їжджаєшся!

Я навіть не встигла зрозуміти, що відбувається.

Свекруха влетіла до нашого офісу, тримаючи в руці фотографію, і просто посеред робочого дня почала кричати на мене перед майже тридцятьма колегами.

— Ось вона! Тут ховається! Тут удає із себе порядну жінку!

Я підняла очі від звіту, який саме готувала.

Перед моїм столом стояла Галина, мати мого чоловіка Олега. Вона міцно притискала сумку до боку, а в іншій руці тримала фотографію.

У кабінеті поступово стихли розмови.

Колеги один за одним піднімали голови від моніторів.

— Галині Василівно, що ви тут робите? — запитала я, підводячись.

— Що роблю? — вона аж засміялася. — Прийшла, щоб ці люди нарешті дізналися, яка жінка працює поруч із ними!

Я відчула, як спалахнули щоки.

— Якщо ви хочете зі мною поговорити, давайте зробимо це після роботи.

— Ні! — різко відрізала вона. — Вдома ти вже досить брехала! Тепер я хочу, щоб усі почули правду!

Вона грюкнула фотографією просто по моєму столу.

Я впізнала її одразу.

Її зробили напередодні ввечері біля одного з готелів у центрі Києва.

На фото я виходила з чорного Mercedes. Чоловік у дорогому костюмі тримав переді мною відчинені дверцята.

— Ну, розповідай, хто це? — переможно запитала Галина. — Колега? Друг? Чи тепер у вас це називається «службовою зустріччю»?

Кілька людей ніяково відвели погляди.

Інші почали перешіптуватися.

Я змусила себе говорити спокійно.

— Ви не знаєте, про що говорите.

— Та я чудово знаю! — вигукнула вона. — Олег працює з ранку до ночі, бере додаткові зміни, ледве ноги волочить, щоб тебе утримувати! А ти катаєшся з іншими чоловіками на дорогих машинах!

Я завмерла.

— Додаткові зміни?

Галина зневажливо посміхнулася.

— Так. Ти навіть цього не знаєш про власного чоловіка?

На кілька секунд я забула про фотографію.

Олег сказав матері, що працює на двох роботах?

Останні місяці в нашому шлюбі й справді все було складно.

Олег виходив із дому рано-вранці, повертався пізно ввечері, майже не говорив про гроші.

— Зараз важкий період, — повторював він. — Треба трохи потерпіти.

Але квартиру оплачувала я.

Комунальні рахунки — теж я.

Продукти купувала я.

Коли Олег казав, що йому терміново потрібні гроші, я переказувала йому зі своєї зарплати.

І весь цей час, виявляється, його мати чула зовсім іншу історію.

Історію, де її син був нещасним чоловіком, який важко працює, щоб забезпечувати невдячну дружину.

— Галине Василівно, будь ласка, вам краще піти. Це робоче місце, а не сімейна сварка.

— Тебе правда дратує, правда?

— Мене дратує те, що ви прийшли до мене на роботу й принижуєте мене перед колегами, не знаючи, що насправді відбувається.

Галина знову засміялася.

— Ой, робоче місце! Велика пані знайшлася! Гарно вдяглася, сидить в офісі й думає, що ніхто не бачить, чим вона займається!

Вона махнула рукою на мій костюм.

— Звідки в тебе гроші на ці дорогі речі? Із зарплати? Чи той чоловік із фотографії купує?

Я глибоко вдихнула.

— Досить.

— Ні, не досить! Мій син через тебе життя собі зіпсував!

Вона підняла фотографію над головою, щоб її могли побачити навіть ті, хто сидів позаду.

— Ось! Ось із ким вона вчора ввечері була біля готелю!

Я стиснула пальці під столом.

— Це була робоча зустріч.

— Авжеж! — пирхнула Галина. — І сукня твоя теж, мабуть, для роботи?

У кабінеті почулися приглушені перешіптування.

Працівниця відділу кадрів уже підвелася зі свого місця й зробила кілька кроків у наш бік.

Я ледь помітно похитала головою.

Не хотіла, щоб Галину виставляли силою.

Хотіла лише, щоб вона нарешті замовкла.

— Послухайте мене, — сказала я. — Якщо у вас є до мене претензії, ми можемо поговорити після роботи. Але ви не маєте права втягувати моїх колег у наші сімейні проблеми.

Свекруха нахилилася до мене.

— А саме твої колеги й повинні знати, хто ти така! Олег приходить до мене виснажений, без копійки в кишені, каже, що більше не може. А ти? Ресторани, готелі, дорогий одяг і машини!

Я відчула клубок у горлі.

Не через її образи.

Через те, що починала розуміти: мій чоловік брехав не лише мені.

— Що ще Олег вам про мене розповідав?

Галина задоволено всміхнулася.

— Достатньо!

— Тоді розкажіть.

— Із задоволенням! Він сказав, що ти забираєш у нього майже всю зарплату. Що маєш борги, які він змушений виплачувати. Що через тебе йому довелося шукати другу роботу. І що без нього ти не змогла б дозволити собі навіть половини того життя, яке ведеш!

Я кілька секунд просто мовчала.

Олег не просто перекрутив кілька фактів.

Він вигадав цілу історію.

І переконав у ній власну матір.

Галина сприйняла моє мовчання як доказ провини.

— Ну? Тепер мовчиш? Бо я тебе викрила?

Саме в цю мить у кінці офісу відчинилися скляні двері.

З кабінету директора вийшов чоловік років шістдесяти.

Сивий, високий, у темному костюмі.

Це був наш генеральний директор — Петро Іванович.

Він повільно підійшов до нас.

Галина одразу випросталася.

Очевидно, вирішила, що перед нею саме та людина, яка може звільнити мене.

— Ви тут керівник? — запитала вона.

Петро Іванович не відповів одразу.

Подивився на фотографію в її руці.

Потім на мене.

— А ви хто?

Галина гордо підняла підборіддя.

— Я мати чоловіка цієї жінки. І якщо ви тут керівник, то повинні знати, кого тримаєте на роботі!

У кабінеті стало зовсім тихо.

— Розумію, — спокійно сказав директор.

Галина відчула підтримку й заговорила ще голосніше:

— Мій син працює на двох роботах, щоб її утримувати, а вона ходить по готелях із чужими чоловіками! Ось доказ!

Вона простягнула йому фотографію.

Петро Іванович узяв її.

Кілька секунд уважно розглядав.

Потім подивився на мене.

Я не могла зрозуміти виразу його обличчя.

Галина продовжила:

— На вашому місці я б негайно її звільнила! Така жінка ганьбить усю вашу компанію!

Директор спокійно поклав фотографію на мій стіл.

— Ви так вважаєте?

— Звичайно!

— Заміжня жінка, яка вночі їздить із чужими чоловіками, не має права працювати в порядній компанії!

Петро Іванович кілька секунд мовчав.

Потім запитав:

— Ви кажете, що добре знаєте свого сина?

— Звичайно! Краще за всіх!

— І повністю довіряєте всьому, що він вам розповідає?

— Олег ніколи мене не обманює!

Директор повільно кивнув.

— Цікаво.

Галина знову простягнула руку до фотографії.

— Тоді ви повинні вжити заходів!

Петро Іванович повернувся до неї.

— Продовжуйте, Галине Василівно. Я хочу почути все, що ви маєте сказати.

І вона продовжила.

Розповідала про «безсовісну невістку», про нібито борги, про дві роботи Олега, про дорогі сукні й ресторани.

Директор не перебивав.

Лише уважно слухав.

Зрештою Галина зупинилася.

— А чого ви так на мене дивитеся? — запитала вона. — Ви, бува, не знаєте чоловіка на цій фотографії?

Петро Іванович опустив погляд на знімок.

Потім подивився на мене.

— Знаю.

Галина завмерла.

— Тоді, може, поясните нам, хто він?

Петро Іванович не відповідав кілька секунд.

Потім узяв фотографію, ще раз подивився на неї й тихо сказав:

— Це не коханець вашої невістки.

Галина недовірливо примружилася.

— А хто ж тоді?

Петро Іванович подивився прямо їй в очі.

— Це мій брат.

У кабінеті стало так тихо, що було чути гудіння кондиціонера.

Галина повільно опустила руку.

— Ваш… брат?

— Так.

Вона перевела погляд на мене.

— Але що вона робила з ним біля готелю?

Петро Іванович забрав фотографію зі столу.

— Саме це я й хотів би у вас запитати. Чому ви стежите за моєю працівницею і фотографуєте її особисте життя?

Галина зблідла.

— Я… я просто хотіла захистити свого сина.

— Від чого?

Вона не відповіла.

Тоді Петро Іванович повернувся до мене.

— Олено, думаю, настав час розповісти їй, чому ви вчора зустрічалися з моїм братом.

Я відчула, як усі погляди в кабінеті звернулися до мене.

Я подивилася на Галину.

А потім сказала:

— Я зустрічалася з ним не через себе.

— А через кого? — прошепотіла вона.

Я зробила паузу.

— Через вашого сина.

Галина зблідла ще більше.

Бо вперше за весь цей час зрозуміла: історія, яку Олег розповідав їй про наш шлюб, починає розсипатися.

Але найгірше для нього було те, що я вже знала, **навіщо він брехав матері про дві роботи, борги й мої нібито коханців.**

І тепер приховати правду йому вже не вдасться.