І ще, поки батько лежав у лікарні, Сашко знайшов покупця на хату. — Що ж… видно, час мій прийшов — тихо говорив дід, підписуючи папери. — Що ж зробиш.Хату купила жінка з міста — Лідія Петрівна. Вона давно мріяла про сільський дім із садом. — Дякую вам за таку гарну хату, — сказала вона. — Я її берегтиму. А ви, якщо захочете — приїжджайте. Завжди буду рада. Ці слова трохи заспокоїли старого.

Усе село вийшло проводжати Олексія Сергійовича до міста. Син забирав його на якийсь час до себе — ближче до лікарні. Останній рік старий зовсім здав: то тиск підскочить, то в очах темніє, то ноги не слухаються.

Лікарі після обстеження сказали одне: менше працювати, кинути той город і берегти себе. Але дід тільки сердився:

— Та що ж я, на лавці сидітиму? Я тоді й місяця не протягну! Мені рух треба, робота! Без того я пропаду.

— Та годі вже, тату, — умовляв син Сашко. — Не вигадуй. Люди вчаться все життя, а ти лікарів не слухаєш. Тобі ж скоро вісімдесят!

— Послухай сина, Олексію, — підтримала сусідка тітка Зіна. — Поїдь у місто, підлікуйся. Поживеш трохи по-людськи, а там, дивись, і повернешся. Хата ж твоя стоїть, нікуди не дінеться.

Довго впирався дід, але зрештою погодився.

У місті його підлікували. Невістка ще й путівку в санаторій дістала — майже місяць він там відпочивав.

Повернувся він ніби й посвітліший, навіть сили трохи з’явилися. Але очі… сумні.

— Ой, сину… як я за хатою скучив… — тихо сказав він. — Не можу я тут. Везіть мене назад у село. Обіцяю — берегтимуся.

Син довго мовчав, але таки погодився.

Та тільки повернувся дід додому — одразу за старе: таблетки покинув, лікується травами, а сам уже й косу в руки взяв — бур’яни косити.

Не витримав організм. Знову тиск, знову слабкість.

Тітка Зіна перелякалася й подзвонила Сашкові.

Забрали старого в лікарню. Підлікували. І тільки він трохи оклигав — знову проситься додому.

Але цього разу син відрізав:

— Ні, тату. І не просися. Добре, що тебе Зіна знайшла, коли ти біля ґанку впав. А якби ні? Тепер житимеш у нас.

І ще, поки батько лежав у лікарні, Сашко знайшов покупця на хату.

— Що ж… видно, час мій прийшов — тихо говорив дід, підписуючи папери. — Що ж зробиш

Хату купила жінка з міста — Лідія Петрівна. Вона давно мріяла про сільський дім із садом.

— Дякую вам за таку гарну хату, — сказала вона. — Я її берегтиму. А ви, якщо захочете — приїжджайте. Завжди буду рада.

Ці слова трохи заспокоїли старого.

Минув рік.

Здоров’я стало кращим. Син доглядав, ліки давав, у санаторій ще раз відправив.

— От бачиш, — казав він. — Під наглядом усе інакше. Тепер слухатимеш мене.

Дід кивав, усміхався… але душа не знаходила спокою.

Вдень ще якось: телевізор, двір, сусіди, родина. А вночі — не спиться.

Перед очима — його хата. Сад. Пес Шарик. Кішка Муська…

І от одного дня він не витримав.

Залишив записку — і поїхав у село.

З автобуса вийшов — і пішов пішки знайомою дорогою. Серце калатало, руки тремтіли.

Підійшов до хати… і сів на лавку.

Провів рукою по дошці.

— Рідна ти моя…

І тут — Муська.

— Мусю… жива ти…

А за мить і Шарик підбіг, скавчить, хвостом мете землю.

Дід стояв біля воріт, не наважувався зайти.

Та тут вийшла Лідія Петрівна.

— Ой… це ви? А я дивлюсь — чого це Шарик так плаче. Та заходьте ж!

Дід зайшов. Присів біля пса, гладить його, а сльози самі течуть:

— Не забув… І я тебе не забув…

— Ви пробачте, що я так… без попередження… — сказав він. — Не витримав. Дуже вже скучив…

— Та що ви таке кажете! Заходьте. Зараз обідати будемо, потім чай. А потім сад покажу.

Вона прийняла його, як рідного.

Вони ходили по двору, по саду, заглядали в сарай, у баню… дід усе торкався руками, ніби повертав собі життя.

А коли зібрався їхати, вона раптом сказала:

— А залишайтесь. Хоч на тиждень. Я ж сама тут. Разом веселіше.

Дід розгубився, навіть просльозився:

— На місяць не наважусь… А от на тиждень… залишусь.

І залишився.

За той час він ніби помолодшав. Навів лад у майстерні, підправив паркан, вставив нове скло в бані.

Син приїхав — забирати.

А Лідія Петрівна тихо сказала:

— Нехай ще побуде. Йому це потрібно…

Сашко тільки зітхнув… і погодився.

Увечері вони сиділи на ґанку. Біля ніг лежала Муська, поруч крутився Шарик.

Сонце ховалося за темну хмару.

— Бачиш, Лідо… — тихо сказав дід. — Як сонце в хмару заходить — дощ буде…

— І добре, — усміхнулась вона. — Значить, вдома посидимо. Відпочинемо.

Дід подивився на двір. На сад. На небо.

І ледь чутно сказав:

— Я без цього не можу… Ніяк не можу…