І ще багато про що кричала. Не від злості кричала, а просто нервувала, як завжди. А чоловік спокійно їв суп. Він вже звик до крику дружини, тому просто чекав коли ця бурхлива хвиля пройде.
Вона кричала, що грошей немає, а в них кредити. Кричала, що дітям потрібно поступати в університет, а на це потрібні гроші. Кричала, бо чоловік не прибив поличку у ванній. Кричала, що потрібно пральну машинку поремонтувати, бо зламалась, а їй важко все руками прати. І ще багато про що кричала.
Не від злості кричала, а просто нервувала, як завжди. А чоловік спокійно їв суп. Він вже звик до крику дружини, тому просто чекав коли ця бурхлива хвиля пройде.
Тут дружина заспокоїлась, сіла за стіл і раптом помітила, як сильно постарів її чоловік . Лисина на всю голову. На обличчі та шиї з’явилися зморшки. А спина згорблена, наче у дідуся. Сидить та їсть суп. Терпить. Мовчить. Це все – тягар турбот, тягар і ярмо життя.
А життя насправді таке швидкоплинне. Воно дуже швидко забирає у нас свої чудові дари, молодість, красу та сяючі очі. Сили, енергію та веселу вдачу.
Це ж її хлопець, який так мило чекав її під гуртожитком з хризантемою в руках, який грав на гітарі та складав про неї пісні, з яким вони так щиро сміялися до ранку! А ще, він завжди її цілував і називав своєю дівчинкою.
Це ж її хлопець. Лисий, постарілий, втомлений – сидить і тихо їсть суп. А вона, його дівчинка, кричить на нього купу образливих фраз. А життя таке швидке. Воно так швидко проходить.
Ці думки пролетіли в її голові так стрімко. Вона заплакала від жалю та любові. Підійшла до свого чоловіка і міцно обняла . А він відклав ложку , взяв її руки та поцілував їх. І все. От тепер можна жити далі! Після цього завжди можна жити далі.
Хлопчик і дівчинка знову разом. По справжньому. Як колись. Зараз вони візьмуться за руки і підуть, підтримуючи один одного, дорогою життя. А їхнє кохання піде, бо коли воно є, тоді не страшно жити далі. Джерело
Вам також може сподобатись
Я спостерігаю за життям і бачу, що ніякої об’єктивності не існує
— Мамо, ти сама колись зачинила перед нами двері… То чому тепер плачеш, що ми не поспішаємо їх відчинити?Величезний будинок на узвишші, обнесений кованим парканом і обсаджений старими ялинами, тепер здавався Лідії Іванівні не символом достатку, а холодною кам’яною пасткою, у якій кожен дзенькіт посуду, кожен скрип сходів, кожен подих вітру за вікном звучали надто гучно, ніби саме життя намагалося нагадати їй про те, що колись тут було тепло, а тепер залишилася лише зовнішня пишнота без жодної живої душі. Колись вона пишалася цим домом так, наче не просто мешкала в ньому, а правила цілим окремим світом, де все мало бути бездоганним: важкі штори з дорогого оксамиту, блискучий паркет, срібло в серванті, порцеляна для гостей, охайні клумби, де жодна квітка не мала права рости не там, де їй визначили місце. Їй здавалося, що саме так і виглядає справжній порядок, справжня повага до себе, справжнє життя успішної жінки, яка вміє тримати висоту, не опускається до дрібниць і нікому не дозволяє переступити межі свого особистого королівства.
