— Чого тобі постійно не вистачає?.. — спитав дід. І я не зміг одразу відповісти. — Чого ти такий нервовий останнім часом?..

Я сидів на лавці, дивився в землю і крутив у руках телефон.

— Та нічого… — відповів я.

— “Нічого” — це коли все добре, — сказав дід і сів поруч.
— А в тебе не “нічого”.

Я мовчав.

Бо він був правий.

Всередині було якесь постійне напруження.

Ніби щось не так.

А що саме — я і сам не розумів.

— Робота є? — спитав він.

— Є.

— Гроші є?

— Ну… є.

— Здоровий?

— Та наче так.

Він усміхнувся.

І тихо сказав:

— Тоді чого тобі не вистачає?..

І от тут я завис.

Бо питання просте.

А відповіді нема.

Я почав щось думати.

Підбирати слова.

Але всередині було тільки одне відчуття:

ніби живу… але не так.

— Не знаю… — чесно сказав я.

Дід кивнув.

Наче саме це і хотів почути.

— Я тобі скажу, що з тобою, — сказав він.
— Ти живеш не своє життя.

Я навіть трохи розізлився.

— Та як не своє?.. Я ж працюю, стараюсь…

— От саме, — перебив він.
— Ти “стараєшся”. А не живеш.

Тиша.

І ці слова якось неприємно зайшли.

— В смислі?.. — тихо спитав я.

Він подивився прямо на мене.

І сказав повільно:

— Ти живеш так, щоб було “нормально”. А не так, щоб було твоє.

Я мовчав.

Бо почав розуміти.

— Робота — щоб була.
— Люди поруч — щоб не самому.
— Дні проходять — аби пройшли.

Він зітхнув.

— А де в цьому ти?

І от тут мене реально зачепило.

Я почав згадувати.

Як колись хотів іншого.

Як були плани.

Як було бажання щось змінювати.

А зараз…

Просто день за днем.

— Думаєш, це нормально?.. — спитав я.

Він посміхнувся.

— Це зручно.

Але не нормально.

Я подивився на нього.

— І що робити?..

Він помовчав.

Потім сказав:

— Почни чесно дивитись на своє життя.

— Та я і так дивлюсь…

— Ні, — перебив він.
— Ти дивишся так, щоб себе не зачепити.

І це було точно.

Бо легше сказати “все нормально”.

Ніж визнати:

“мене це не влаштовує”.

— Запам’ятай одну річ, — сказав дід і нахилився ближче.

— Якщо ти сам не вибереш своє життя — за тебе його вибере хтось інший.

І воно тобі не сподобається.

Мені стало якось не по собі.

— І ще, — додав він.
— Люди роками чекають “кращого моменту”.

А потім дивляться назад і розуміють, що прожили не так.

Я мовчав.

Бо відчув, що це може бути і про мене.

— І що, різко все міняти?.. — спитав я.

Він посміхнувся.

— Ні. Почни з простого.

— З чого?..

Він підняв палець.

— Перестань брехати собі.

Тиша.

— Якщо тобі щось не підходить — признай це.
— Якщо щось не твоє — не тримайся.
— Якщо хочеш більшого — не роби вигляд, що тобі вистачає.

Я сидів і просто слухав.

— Бо знаєш, в чому проблема більшості?.. — сказав він.

— Вони не живуть погано.

Вони живуть “ніяк”.

І це найгірше.

Я довго сидів мовчки після цих слів.

Дивився вдалину.

І вперше чесно подумав:

“А я взагалі живу так, як хочу?..”

І відповідь мене не порадувала.

— Дякую, — тихо сказав я.

Він кивнув.

І додав:

— Просто не затягуй.

Бо життя має звичку проходити швидше, ніж ти думаєш.

І якщо ти зараз читаєш це…

І в тебе теж є це відчуття…

Що ніби все нормально.

Але щось не те.

Зупинись.

І чесно запитай себе:

👉 “Я живу своє життя… чи просто проживаю дні?”

Бо різниця велика.

І вона вирішує все.