Дивовижна історія про котика , яку потрібно дочитати до кінця
У сільського священника був котик, якого він дуже любив , оскільки сам він був самотній. І от якось, одного дня, його кіт не повернувся додому . Священник дуже засмутився і пішов шукати улюбленця.
Знайшов він його дуже швидко , котик заліз на верхівку дерева і сидів там переляканий. Він ніяк не хотів злазити з дерева, тому священник почав думати як врятувати кота.
Він вирішив прив’язати до дерева мотузку і машиною нахилити його до землі. Він подумав, що так кіт з легкістю зможе злізти з дерева. Священник все зробив, як запланував , але не врахував міцність мотузки . Тому, як тільки дерево нагнулось до землі, мотузка лопнула, а киця полетіла ніби птах. Священник навіть не зорієнтувався в який бік полетіла киця.
А паралельно з цією ситуацією відбувалась ще одна :
По сусідству зі священником жила жінка з маленькою донечкою. І дівчинка завжди просила маму про котика, але мама була непорушна . От і того вечора донька почала випрошувати:
– Мамусю, ну будь ласка, давай візьмемо кицю. Я дуже хочу і буду дуже чемна
Читайте також:Життя завжди дає нам можливості! Головне вміти їх побачити
Мама задумалася і сказала дочці: «Знаєш донечко, – ти помолися гарно і попроси у Господа кицю, якщо ти справді заслуговуєш її, то Він обов’язково вислухає тебе».
Звісно, донька одразу схилила коліна і стала своїми словами молитися до Бога і просити котика. І тільки дівчинка домолилася , як у відчинене вікно влетів той самий кіт, якого священник запустив з дерева. Мама втратила дар мови і мало не впала з ніг.
Тому, Бог завжди шукає людей і підлаштовує так ситуацію, щоб відповісти на вашу молитву і допомогти вам , якщо ви цього щиро бажаєте . Джерело
Вам також може сподобатись
Я думала, що буду готова до цього. Читала, дивилася відео, слухала поради. Здавалося, материнство — це щось світле і природне. Але реальність зустріла мене зовсім інакше. Перші дні після пологів були як у тумані. Я не спала, майже не їла, і не розуміла, який сьогодні день. Малюк плакав, і я плакала разом із ним. І ніхто не казав, що це буде настільки важко. — Ти ж у декреті, відпочиваєш, — сказала якось знайома. Я ледь стримала сльози. Бо мій “відпочинок” складався з безкінечних ночей без сну.
Загадковий ранок, який ледь не перевернув життя звичайного чоловіка і залишив після себе більше запитань, ніж відповідей. Суботній ранок у невеликій квартирі Миколи Петровича починався, як і десятки попередніх: з тиші, запаху міцної кави та легкого безладу, що давно став частиною його стилю життя. Він прокинувся не одразу, ще кілька хвилин лежав, вдивляючись у стелю, ніби намагався зловити думку, яка вислизала щоранку. Підвівшись, він машинально глянув у дзеркало — неголене обличчя, трохи втомлені очі й сивина, що вже не приховувалась. «Час іде швидше, ніж хочеться», — подумав він і попрямував до кухні, навіть не підозрюючи, що цей ранок зовсім не буде звичайним.
