— Пані Олено, добрий день. Телефоную вам із дільничного відділення. Ви здогадуєтеся, чому я вас турбую?

— Пані Олено, добрий день. Телефоную вам із дільничного відділення. Ви здогадуєтеся, чому я вас турбую?

— Маю лише одне припущення. Напевно, моя сусідка Галина таки написала на мене скаргу після вчорашньої сварки.

— Саме так! І вам зовсім не соромно, пані Олено? Мені казали, що ви інтелігентна жінка, колишня вчителька української та зарубіжної літератури, людина з вищою освітою. А тут таке! Можете пояснити, що сталося?

— Звичайно. Хоча дивуюся, що Галина взагалі спромоглася написати скаргу. Наскільки я знаю, її словниковий запас обмежується словами «відчепися», «не твоє діло» і «сама така».

— Давайте без образ. Зараз прочитаю, що вона написала. Отже: «Учора моя сусідка Олена, ця нахабна б…», тут слово підкреслене, «публічно ображала мене при свідках, називала непристойними словами та принижувала мою жіночу гідність». Що скажете?

— Що скажу? Ваша заявниця сама мене ображає! Так, ми посварилися, але жодного непристойного слова я не вживала. Мене мама виховувала поважати людей!

— Хотілося б вам повірити. Але далі ще цікавіше. Галина стверджує, що ви назвали її Голсуорсі!

— І що тут образливого?

— Перепрошую, що?

— Я назвала її Голсуорс! Джон Голсуорсі — видатний англійський письменник, лауреат Нобелівської премії, автор знаменитої Саги про Форсайтів! Невже ви ніколи не чули?

— Чесно кажучи, ні. Але до чого тут англійська література і моя заявниця?

— Якби Голсуорсі був знайомий із цією жінкою, то, мабуть, перевернувся б у труні від сорому\! Я просто не люблю грубощів, тому й добираю культурні слова.

— Зрозуміло… Хоча поки що не дуже. Читаю далі. «Після цього Олена назвала мене смердючим пуком».

— Оце вже справжнє неподобство! Я згадала Курта Воннеґута!

— Кого?!

— Курта Воннеґут! Чудового американського письменника, автора відомих сатиричних романів! «Бйня номер п’ять», наприклад. Дуже рекомендую!

— Господи, я вже шкодую, що взявся за цю справу! Голсуорсі, Воннеґут… Ви не могли просто посваритися з Галиною, як усі нормальні люди?

— Не можу я так, пане офіцере! Я педагог! Інтелігентна людина! У мене навіть голос підвищується з почуттям глибокого жалю до людської неосвіченості!

— Добре, добре. Але є ще один пункт. Галина пише: «Олена погрожувала зіпсувати мені повітря і зробити моє життя нестерпним».

— Знову перекрутила! Я просто назвала її Бернетт!

— І що це означає?

— Френсіс Еліза Бернетт! Англійська письменниця, авторка чудових романів «Маленький лорд Фаунтлерой» і «Таємний сад»! Невже ви й цього не знаєте?

— Зачекайте… Я зараз перевірю в інтернеті. Так, справді є така письменниця. Але поясніть мені, чому Галина вирішила, що ви їй погрожували?

— Бо в неї фантазія працює швидше, ніж голова! Я не винна, що вона не відрізняє письменницю від погрози!

— Пані Олено, я вже починаю розуміти, чому ви не можете порозумітися із сусідкою. Але давайте дочитаємо. Далі вона пише: «Олена пообіцяла влаштувати мені якесь “лефану”. Я не знаю, що це означає, але звучить дуже страшно. Навіть мій чоловік, коли напивався, такого не говорив».

— Ой, Боже мій\! Яка ж вона неосвічена! Я сказала «Ле Фаню»!

— А це хто такий? Якийсь місцевий кримінальний авторитет?

— Джозеф Шерідан Ле Фаню! Ірландський письменник, один із найвідоміших майстрів готичної літератури! Автор містичних оповідань і романів!

— Тобто ви назвали її прізвищем письменника?

— Саме так!

— А вона подумала, що ви збираєтеся їй щось зробити?

— Пане офіцере, після того, як ця жінка закінчила школу, мабуть, найбільшою літературною подією в її житті стала інструкція до пральної машини\!

— Ох… Давайте останній пункт. Галина стверджує, що ви вигукнули на її адресу слово на літеру «Х», після чого вона нібито відчула сильне приниження й мусила приймати заспокійливі краплі.

— Ха! Нарешті дійшли до найцікавішого! Я сказала «Хіраока»!

— Хто?!

— Хіраока! Справжнє ім’я Юкіо Місіми — відомого японського письменника! Людина, яка зробила величезний внесок у японську літературу!

— Пані Олено, я вас дуже прошу. У мене вже голова обертом від вашої освіти. То Голсуорсі, то Воннеґут, то Бернетт, то Ле Фаню, тепер ще й Місім!

— А що я можу зробити, якщо людина не читає книжок? Мені ж не переходити на її рівень!

— Знаєте що, пані Олено? Я, здається, розібрався. Галина написала повну нісенітницю. Схоже, ви справді нікого не ображали, а просто демонстрували літературну ерудицію.

— Дякую вам, пане офіцере! Нарешті знайшлася людина, яка здатна відрізнити культуру від хамства!

— Та нема за що. Хоча мушу зізнатися: за цю розмову я дізнався більше, ніж за всі роки навчання. І тепер маю одну велику проблему.

— Яку саме?

— Мені тепер соромно буде зустрічатися з Галиною. Вона запитає, чим закінчилася справа, а я не зможу пояснити, чому її називали письменниками.

— Та ви їй так і скажіть: нехай прочитає хоча б одну книжку. Може, тоді наступного разу не плутатиме літературу з Кримінальним кодексом\!

— Домовилися. Гарного вам дня, пані Олено\!

— І вам гарного дня! Та пам’ятайте: читання розвиває не лише розум, а й здатність спокійно спілкуватися з неосвіченими людьми!

— Обов’язково запам’ятаю. І, мабуть, сьогодні після роботи зайду до бібліотеки. Треба ж мені якось підтягуватися до вашого рівня!

Поклавши слухавку, офіцер ще кілька секунд дивився на телефон, а потім розсміявся.

А пані Олена тим часом поправила окуляри, відкрила книжкову шафу й пробурмотіла:

— От бачите, мамо, недарма ви казали мені в дитинстві: «Читай книжки, доню, і виростеш розумною людиною». Хто ж знав, що колись завдяки цьому доведеться пояснювати поліції, чим Голсуорсі відрізняється від лайки\!

А ви на чиєму боці — пані Олени, яка навіть свариться цитатами з літератури, чи сусідки Галини, яка примудрилася посваритися з цілою світовою класикою?