— Зарплату Богдана я забрала собі. А кредит за квартиру цього місяця заплатиш сама.

— Зарплату Богдана я забрала собі. А кредит за квартиру цього місяця заплатиш сама.

Свекруха сказала це так спокійно, ніби повідомляла мені прогноз погоди.

Я спочатку навіть не зрозуміла, про що вона говорить.

— Який кредит?

— Твій кредит, — байдуже відповіла Галина, знімаючи пальто. — Той самий, за квартиру, в якій ти зараз стоїш.

Вона поставила сумочку на тумбочку в коридорі й дістала з неї довгий чек.

— Ось.

Я взяла папірець.

Магазин меблів.

Сума — дев’ять тисяч гривень.

Назва товару: спальня з декоративним оздобленням під золото.

Я повільно підняла очі.

— Ви серйозно?

— А що?

— Це ж ті гроші, які Богдан передав вам для нашого кредиту.

Галина навіть не кліпнула.

— Передав.

— І ви витратили їх на меблі?

— Не на якісь там меблі, а на нормальну спальню. Я теж людина. І після стількох років, які я витратила на виховання сина, маю право хоч щось для себе купити.

Я дивилася на неї й не могла повірити, що чую це насправді.

Богдан працював у меблевій майстерні. Того дня він не міг відпроситися з роботи, тому передав матері конверт із дев’ятьма тисячами гривень.

— Мамо, занеси Роксолані гроші, — сказав він їй зранку. — Це за кредит. Сьогодні останній день оплати.

Галина кивнула.

І я навіть не подумала, що може статися щось подібне.

— Богдан знає, що ви витратили ці гроші?

На її обличчі з’явилася поблажлива усмішка.

— Я що, повинна звітувати перед власним сином за кожну гривню?

— Якщо він передав вам гроші на конкретну мету — так.

— Не вчи мене жити.

Вона пройшла на кухню й відкрила шафку, ніби була господинею тут.

— Цього місяця кредит заплатиш сама. Ти ж працюєш.

Я кілька секунд мовчала.

Я працювала вже десять років. Знала, що таке затримки зарплати, термінові рахунки, непередбачені витрати. Знала, як відкладати гроші й затягувати пасок, коли потрібно.

Але я ніколи не думала, що одного дня мені доведеться пояснювати дорослій жінці, що **дев’ять тисяч гривень на кредит — це не кишенькові гроші для її примх.**

— А Богдану ви сказали, що витратили його гроші?

Галина знизала плечима.

— Сам розбереться.

— Тобто не сказали.

— Роксолано, не роби з мухи слона.

Я дістала телефон.

Вона одразу насторожилася.

— Кому ти дзвониш?

— Богдану.

— Не треба його смикати на роботі!

— Дев’ять тисяч гривень — це не «смикати».

Я набрала номер.

Чоловік відповів не одразу. На задньому фоні було чути гудіння верстатів.

— Роксо? Мама вже прийшла?

Я подивилася на Галину.

— Прийшла.

— Гроші передала?

— Ні.

На тому кінці запала тиша.

— Як це — ні?

— Вона витратила їх.

— На що?

Я глянула на чек.

— На спальню.

— Яку ще спальню?

— За дев’ять тисяч гривень. Каже, що заслужила її за роки твого виховання.

Здавалося, Богдан навіть перестав дихати.

— Що?

— Я сам їй гроші давав на кредит, — нарешті сказав він. — Я чітко пояснив, навіщо.

Галина простягнула руку.

— Дай мені телефон!

Я відступила.

Богдан заговорив уже зовсім іншим голосом:

— Роксо, слухай мене уважно. Нічого не приймай. Нічого не підписуй. І не пускай у квартиру жодних меблів.

— Добре.

— Я зараз закінчу роботу й приїду.

— Богдане…

— Двадцять хвилин.

Він поклав слухавку.

Я сховала телефон у кишеню.

— Ваш син не знав.

Галина фиркнула.

— Нічого. Переживе.

— Не думаю.

— Ти взагалі розумієш, скільки я для нього зробила?

Вона підвищила голос.

— Я ночами біля нього сиділа, коли він хворів! Я сама його піднімала! Я відмовляла собі в усьому, щоб у нього було нормальне життя!

Я мовчала.

— І що, я тепер не заслужила нічого?

— Заслужили допомогу й повагу.

— І все?

— Але ви не маєте права брати гроші, які він дав на кредит, і витрачати їх без дозволу.

Її обличчя стало жорстким.

— Це гроші мого сина.

— Ваш син — дорослий чоловік. Він одружений.

— Дружина сьогодні є, а завтра може не бути.

Я подивилася на неї.

— А мати залишається матір’ю, — додала вона. — Це назавжди.

У ту мить я зрозуміла, що переконувати її марно.

Галина не бачила проблеми.

У її голові все було дуже просто: син заробляє — вона має право брати. А я, дружина, повинна мовчки приймати її рішення.

Я відкрила банківський застосунок.

— Що ти робиш?

— Плачу кредит.

— От бачиш! Я ж казала, що можеш сама.

Я нічого не відповіла.

Переказала дев’ять тисяч гривень зі своїх заощаджень.

Через кілька секунд отримала повідомлення: **«Платіж успішно проведено».**

— Готово.

Галина задоволено посміхнулася.

— От і добре.

Вона поправила волосся й уже потягнулася до сумочки.

— Якби ти одразу не влаштовувала сцен, усе було б простіше.

— Ми ще не закінчили.

Вона завмерла.

— Що ще?

— Тепер ви повертаєте мені дев’ять тисяч гривень.

Її очі округлилися.

— Які ще дев’ять тисяч?

— Ті, які ви витратили.

— Нічого я тобі не повертатиму.

— Тоді скасовуйте замовлення на спальню.

— Нізащо!

— Галино Петрівно, ці гроші не були подарунком.

— Це гроші Богдана!

— Богдан передав їх на оплату кредиту за квартиру, в якій ми живемо.

— А в тебе є заощадження.

Я повільно подивилася на неї.

— Були.

Вона мовчала.

— Тепер на дев’ять тисяч менше.

— Це твої проблеми.

— Ні. Це проблема людини, яка без дозволу взяла чужі гроші.

Галина схопилася за ручку сумочки.

— Я тобі жодної гривні не дам!

І саме в цей момент пролунав дзвінок у двері.

Один раз.

Довго.

Галина різко повернула голову.

Я ще не знала, хто стоїть за дверима, але за її виразом обличчя вже здогадалася.

Вона зблідла.

Я підійшла й відкрила.

На сходовому майданчику стояли двоє чоловіків із великою коробкою та ще кількома пакунками.

— Добрий вечір, — сказав один із них. — Доставка меблів для Галини Петрівни.

Він заглянув у квартиру.

— Куди заносити?

Галина одразу ожила.

— У спальню! Ставте поки у вітальні, а потім я покажу.

Чоловік уже хотів занести коробку.

Я зробила крок уперед.

— Ні.

Він зупинився.

Галина різко повернулася до мене.

— Ти що робиш?

Я поклала руку на дверну ручку.

— У цю квартиру ви нічого не заноситимете.

— Це мої меблі!

— Тоді забирайте їх туди, де вони будуть вашими.

Галина зблідла ще сильніше.

А я вперше за весь вечір відчула, що більше не боюся її образ, крику чи фрази «я мати».

Бо за кілька хвилин мав приїхати Богдан.

І цього разу йому доведеться самому вирішити, кому він дозволяє розпоряджатися його грошима — своїй матері чи власній сім’ї.