— А ви чому господарюєте в моєму домі? — спокійно запитала Ірина, переступивши поріг кухні.

— А ви чому господарюєте в моєму домі? — спокійно запитала Ірина, переступивши поріг кухні.

Ще вранці вона була у відрядженні й навіть не підозрювала, що за її відсутності в будинку відбудеться «велике переселення». Вона мала повернутися через два дні, але переговори з постачальником плитки закінчилися швидше, тож Ірина змінила квиток і вирішила зробити чоловікові сюрприз.

Будинок вона будувала сім років. Ще до знайомства з Іваном купила землю в кредит, працювала, відкладала кожну премію, особисто вибирала матеріали й контролювала ремонт. Коли вони одружилися, будинок уже був майже готовий, а Іван допомагав переважно з облаштуванням.

Тому, побачивши у дворі два дитячі велосипеди, Ірина спершу вирішила, що помилилася адресою.

У коридорі висіли чужі куртки, під вішалкою стояло чуже взуття, а з кухні долинали дитячий сміх і дзенькіт посуду. Вона повільно зайшла всередину й побачила свого свекра Геннадія за кухонним столом, його дружину Аліну біля шафок і двох дітей, які бігали між кімнатами.

А поруч стояла свекруха Марина Павлівна.

— Іруся, нарешті ти приїхала! — усміхнулася вона. — Ну що, тепер будемо жити по-людськи. Дім великий, місця всім вистачить.

Ірина мовчки подивилася на неї.

— Що означає «всім»?

— Ну, нам, Геннадію, Аліні та дітям, — ніби нічого дивного не було, пояснила Марина Павлівна. — Ви з Іваном удвох займаєте цілий будинок, а вони в однокімнатній квартирі туляться.

Геннадій навіть не підвівся.

— Ми вже майже все перевезли. У суботу заберемо диван і шафу.

Ірина повільно повернула голову до чоловіка.

Іван стояв у дверях і дивився кудись убік.

— Ти знав?

— Іро, давай без скандалу, — тихо сказав він. — Мама запропонувала. Я подумав, що на перший час це нормально. Місця ж справді багато.

— На який «перший час»?

— Ну… на кілька місяців.

Ірина гірко посміхнулася.

— І ти збирався сказати мені про це коли? Коли вони перевезли б сюди все своє майно?

— Не драматизуй, — втрутилася свекруха. — Ми ж не чужі люди. Ти одна тут сидиш у величезному будинку, а рідний брат Івана з дітьми ледве поміщається.

— Це мій будинок, — тихо відповіла Ірина.

— Ось бачиш, Іване? — одразу підхопила Марина Павлівна. — Я ж казала, що вона навіть для родини пошкодує кілька кімнат.

Ірина подивилася на чоловіка.

— Ти дозволив їм переїхати сюди без моєї згоди.

Іван мовчав.

— І навіть не збирався мене попередити.

— Я не хотів сварки.

— Ти не хотів сварки чи не хотів, щоб я встигла сказати «ні»?

Цього разу відповіді не було.

Ірина озирнулася. На її улюбленому стільці лежав дитячий рюкзак, у її ванній стояли чужі шампуні, а на кухні хтось переставив банки зі спеціями.

Раптом усе стало дуже зрозумілим.

— Добре, — сказала вона. — Тоді збирайте речі.

Марина Павлівна навіть розгубилася.

— Що?

— Усі. Сьогодні.

— Та хто ти така, щоб нас виганяти?

Ірина подивилася їй просто в очі.

— Господиня цього будинку.

Геннадій різко встав.

— Іване, ти будеш це терпіти?

Але Ірина вже не дивилася на нього. Вона дивилася тільки на чоловіка.

— Ваню, обирай. Або ти залишаєшся тут зі мною, і твоя родина забирає речі. Або йдеш разом із ними. Але жити тут усім без мене більше не вийде.

Іван мовчав кілька секунд.

Потім узяв куртку.

— Мамо, поїхали.

Марина Павлівна зблідла.

— Іване!

— Поїхали, мамо.

Того вечора вони пішли всі разом.

Через два тижні Ірина подала на розлучення. Будинок юридично належав їй ще до шлюбу, а всі документи, платежі та чеки вона зберегла. Іван не став нічого оскаржувати.

Свекруха ще довго розповідала знайомим, що невістка «вигнала рідню заради квадратних метрів». Ірина на це не реагувала.

Вона просто змінила замки.

А потім переклеїла шпалери у спальні, переставила меблі й викинула старий кухонний годинник, який колись купувала разом з Іваном.

Через кілька місяців, сидячи ввечері біля вікна з чашкою чаю, Ірина вперше відчула не образу, а полегшення.

Вона втратила чоловіка.