— Ти ж усе одно вдома, Олю. Яка різниця, хто з ними посидить? Андрій сказав це, зав’язуючи шнурки на черевиках, і навіть не підняв на мене очей. Я стояла біля кухонної стільниці в старій домашній кофті й намагалася не похитнутися, бо ноги вже кілька хвилин жили окремо від мене. Термометр, який я щойно витягла з-під пахви, показував 39,1.

— Ти ж усе одно вдома, Олю. Яка різниця, хто з ними посидить?

Андрій сказав це, зав’язуючи шнурки на черевиках, і навіть не підняв на мене очей. Я стояла біля кухонної стільниці в старій домашній кофті й намагалася не похитнутися, бо ноги вже кілька хвилин жили окремо від мене. Термометр, який я щойно витягла з-під пахви, показував 39,1.

— Яка різниця? — перепитала я хрипко. — Андрію, я ледве стою.

Він зітхнув так, ніби я знову почала розмову на тему, яка його страшенно втомлювала. На столі холонув чай із малиною, поруч лежала упаковка таблеток, а біля холодильника стояла миска з недоїденим учора супом. У квартирі пахло ліками, м’ятою і тим дивним сухим повітрям, яке з’являється, коли кілька днів поспіль майже не провітрюєш кімнати через мороз.

— Віка попросила, — нарешті сказав він. — У неї сьогодні важлива зустріч.

— А в мене температура сорок.

— Тридцять дев’ять і одна, — машинально виправив він.

Я подивилася на нього й не повірила власним вухам. Мене буквально трясло від ознобу, груди боліли від кашлю, а чоловік стояв переді мною й уточнював десяті градуса, наче від цього щось змінювалося. Лікар напередодні сказав, що треба лежати, багато пити, контролювати температуру і зробити повторне обстеження, якщо стан погіршиться.

— Ти сама чула лікаря, — продовжив Андрій. — Лежати треба.

— То я й лежатиму.

— От і добре. А хлопці посидять у вітальні.

Я повільно поставила склянку на стіл.

— Андрію, ти зараз серйозно?

— А що?

— Я не можу за двома дітьми дивитися.

Він нарешті підняв голову.

— Та вони вже не маленькі. Назару вісім, Артему шість. Даси їм планшет, увімкнеш мультик — і все.

Я хотіла сказати, що діти не бувають «усе», якщо дорослий, який за них відповідає, лежить із температурою. Але новий напад кашлю не дав мені договорити. Я зігнулася навпіл, притиснувши долоню до грудей, а Андрій просто відійшов убік, щоб не стояти поруч.

Коли я випрямилася, він уже надягав пальто.

— Ти куди?

— На роботу.

— А дітей хто забере?

— Віка ввечері.

— А якщо я не зможу ними займатися?

Він узяв ключі з тумбочки.

— Олю, ну не починай. Ти ж удома.

Ця фраза чомусь зачепила сильніше за все інше. Я раптом подумала, що для нього «вдома» означає «вільна», незалежно від того, чи можу я нормально дихати, чи можу піднятися з ліжка.

Дзвінок у двері пролунав саме в ту секунду, коли я хотіла відповісти. Андрій швидко відчинив, і в квартиру влетіли два хлопчики, які навіть не зняли шапок. Один кинув рюкзак біля шафи, другий одразу запитав, чи можна взяти приставку.

— Привіт, тітко Олю! — крикнув Артем. — А ми сьогодні тут ночувати будемо?

Я подивилася на Андрія.

Він відвів погляд.

— Ні, — швидко відповів він. — До вечора.

Віка з’явилася через хвилину. Вона була нафарбована, у світлому пальті й із новою сумочкою, яку я раніше не бачила. В руках тримала телефон і весь час щось набирала, навіть коли говорила зі мною.

— Олю, ти тільки не хвилюйся, — сказала вона. — Я максимум до сьомої.

— Віко, мені дуже погано.

Вона на секунду перестала друкувати.

— Я знаю. Андрій сказав.

— Тоді навіщо ти їх привезла?

Віка усміхнулася якоюсь незручною усмішкою.

— Бо мені справді нікуди їх подіти.

— А мама?

— На дачі.

— Сестра?

— На роботі.

— Чоловік?

Вона опустила очі.

— Немає його.

Я більше нічого не питала. Можливо, саме тому мені стало її шкода — вона справді виховувала дітей сама, і я знала, що їй нелегко. Але через хвилину вона вже розповідала хлопцям, де лежать печиво та сік, а потім повернулася до мене.

— Ти ж їх не залишиш без їжі?

Я ледь не розсміялася.

— Віко, я сама сьогодні ще нормально не їла.

— Ой, ну там суп є. Розігрієш.

Вона сказала це так просто, що я навіть не знайшла відповіді.

За п’ять хвилин вони з Андрієм пішли.

Я залишилася в квартирі з дітьми.

Спочатку все було тихо. Хлопчики сиділи перед телевізором, сперечалися, який мультик дивитися, а я повернулася до спальні. Лягла під ковдру, поставила біля ліжка воду і спробувала заплющити очі.

Та не минуло й десяти хвилин, як із кухні щось гучно впало.

— Тітко Олю!

Я підвелася.

— Що?

— А де ножі?

Я завмерла.

— Не чіпай нічого!

— Ми хотіли ковбасу порізати.

Я ледве дійшла до кухні. Назар стояв біля столу з кухонним ножем у руці, а Артем уже відкривав шафку з каструлями. Я забрала ніж і поклала його якомога далі.

— Слухайте мене. Я дуже хвора. Не можна брати ножі, лізти до плити і відкривати шафки без мене.

Назар насупився.

— А мама дозволяє.

— Я не мама.

— Але тато сказав, що ти за нами подивишся.

Від цієї фрази я відчула, як у грудях щось стислося. Діти тут були ні до чого, вони просто повторювали те, що почули від дорослих.

Я розігріла їм суп, поставила на стіл хліб і яблука. Потім повернулася до кімнати й лягла, сподіваючись хоча б годину поспати.

Телефон завібрував.

Повідомлення від Віки.

«Олю, все нормально? Вони не капризують?»

Я написала:

«Я ледве стою. Забери їх раніше».

Відповіді не було.

Через кілька хвилин я відкрила соціальні мережі й побачила її нову історію. Віка сиділа в красивій кав’ярні в центрі міста, перед нею стояла чашка капучино, а на столі лежала коробка з новим телефоном.

Я збільшила фотографію.

Поруч лежав чек із назвою дорогого салону.

Ще за хвилину з’явилася нова історія.

«Давно мріяла про такий день. Масаж, косметолог і нарешті час для себе».

Я дивилася на екран і не могла повірити. Не через сам салон — люди мають право відпочивати. Але мені тільки-но сказали, що в людини «термінова справа», через яку вона не може забрати власних дітей, поки я лежу з температурою.

Я набрала Андрія.

— Що?

— Ти знаєш, де Віка?

— На зустрічі.

— Вона в салоні.

— Звідки ти знаєш?

— Вона сама виставила фото.

— Олю, не починай.

— Забери дітей.

— Я на роботі.

— Тоді подзвони їй.

— Я подзвоню ввечері.

— Ні, зараз.

Він помовчав.

— Ти зараз через якусь фотографію скандал влаштовуєш?

— Я через те, що лежу з температурою і не можу нормально дихати, а двоє дітей бігають по квартирі.

— Вони не бігають. Не вигадуй.

— Ти тут?

— Ні.

— От саме.

Я поклала слухавку.

Мені стало так образливо, що я навіть перестала злитися. Хотілося тільки заплющити очі й прокинутися в іншому місці, де ніхто не скаже: «Ти ж усе одно вдома».

За годину хлопці почали сваритися.

Спочатку через планшет.

Потім через машинку.

Потім Назар штовхнув Артема, той ударив брата у відповідь, і через хвилину обидва ревіли посеред вітальні.

Я вийшла зі спальні й ледве дійшла до них.

— Припиніть.

Вони навіть не слухали.

Я сіла на край дивана.

— Хлопці, будь ласка.

Раптом Артем подивився на мене й перестав плакати.

— Тітко Олю, ти плачеш?

Я витерла щоку.

— Ні.

— Плачеш.

Я не хотіла, щоб вони це бачили.

Тому повернулася до спальні й зачинила двері.

Через десять хвилин у мене задзвонив телефон.

Це була моя подруга Ірина.

— Як ти?

Я мовчала.

— Олю?

І тут я розплакалася.

Я розповіла їй усе.

Ірина вислухала, не перебиваючи.

— Так, — сказала вона нарешті. — Я зараз приїду.

— Не треба.

— Треба.

— У тебе робота.

— Переживе.

Через двадцять хвилин вона була в мене.

У руках принесла воду, термометр, фрукти й пакет із ліками. Побачила дітей, зайшла у вітальню і спокійно сказала:

— Хлопці, я Ірина. Сьогодні головна тут я.

Назар глянув на неї.

— А тітка Оля?

— Тітка Оля хвора. Їй треба лежати.

Ці слова, сказані чужою людиною, раптом прозвучали набагато природніше, ніж усе, що я чула від чоловіка.

Ірина залишилася зі мною до вечора. Вона кілька разів міряла температуру, змусила мене випити води й навіть викликала лікаря, коли я знову почала важко дихати.

Близько восьмої приїхав Андрій.

Він зайшов із таким виглядом, ніби день був важким тільки в нього.

— Ну що, всі живі?

Ірина різко подивилася на нього.

— Це ти серйозно?

— А що?

— Твоя дружина ледве стоїть.

— Я бачу.

— Ні, не бачиш.

Андрій стиснув щелепи.

— Іро, це наша сімейна справа.

— Саме тому я й не лізу. Але якщо людина не може нормально дихати, їй не дітей треба няньчити.

Він промовчав.

Я чекала хоча б одного слова вибачення.

Не почула.

Через десять хвилин він забрав хлопців і поїхав.

Я подумала, що на цьому все закінчиться.

Але наступного ранку Віка зателефонувала.

— Олю, я хотіла поговорити.

— Кажи.

— Ти мене підставила.

Я навіть не одразу зрозуміла.

— Яким чином?

— Я через тебе вчора посварилася з Андрієм.

— Це не через мене.

— Якби ти просто посиділа з дітьми…

Я перебила її.

— Віко, я була з температурою тридцять дев’ять.

— Але ж нічого страшного не сталося.

Я заплющила очі.

— Сталося.

— Що?

— Я зрозуміла, що ви обоє вважаєте моє здоров’я менш важливим за ваші плани.

Вона мовчала.

— Я більше не буду сидіти з твоїми дітьми, коли ти вирішиш зайнятися своїми справами.

— Ти стала якась егоїстична.

— Можливо.

Я поклала слухавку.

Того ж дня мені стало гірше.

Лікар, який приїхав додому, наполіг на госпіталізації. Уже в лікарні після обстеження мені сказали, що це не просто вірусна інфекція, і лікування доведеться продовжити під наглядом.

Андрій приїхав увечері.

Він стояв біля мого ліжка, тримаючи в руках пакет із речами.

— Я привіз твою зарядку, піжаму й книжку.

— Дякую.

Він сів.

Довго мовчав.

— Я поговорив із Вікою.

Я підняла очі.

— І?

— Вона зізналася, що справді ходила в салон.

— Я знала.

— Вона сказала, що боялася, що я їй відмовлю.

Я гірко посміхнулася.

— Тобто ти вирішив, що простіше використати мене.

Андрій опустив голову.

— Так.

Це було перше чесне слово за весь час.

Я дивилася на нього й раптом відчула не злість, а втому.

— Андрію, я не хочу бути людиною, до якої звертаються тільки тоді, коли треба щось зробити.

— Я знаю.

— Ні. Тепер ти знаєш.

Він кивнув.

— Я хочу все виправити.

Я не відповіла одразу.

Бо красиві слова я вже чула.

Тепер мені хотілося побачити, що буде після них.

Через кілька днів мене виписали.

Андрій зустрів мене біля лікарні. Він узяв мою сумку, відкрив двері машини й навіть не спробував пожартувати, як робив раніше.

Удома на кухні стояли чисті чашки, холодильник був заповнений продуктами, а на столі лежала записка від нього.

«Я зрозумів. Більше ніхто не залишатиме в тебе дітей без твоєї згоди».

Я прочитала її двічі.

Потім поклала назад.

Не тому, що не повірила.

А тому, що одного усвідомлення замало, коли довіру вже довелося збирати по шматочках.

Через тиждень знову подзвонила Віка.

— Олю, мені треба…

— Ні, — сказала я.

Вона замовкла.

— Я ще навіть не договорила.

— Я знаю.

І вперше за довгий час мені не було незручно від цього слова.

Не було соромно.

Не було страшно.

Я просто зрозуміла, що іноді «ні» — це не егоїзм.

Це спосіб нарешті пояснити людям, де закінчуються їхні потреби й починається твоє життя.