Під лавкою на кінцевій зупинці тремтіла молода кішка. Вона була ще зовсім маленька — худенька, мокра, злипла шерсть облягала боки. Кішка згорнулася в клубок, сховавши мордочку між лапами. Але холод пробирав дедалі сильніше.

В ночі падав дощ .Не сильний — такий, від якого немає сенсу ховатися під парасолею. Дрібний, холодний, настирливий. До ранку він перетворив передмістя на сіре, мокре місце, де дерева стояли безбарвними тінями, а туман стелився просто по землі.

Під лавкою на кінцевій зупинці тремтіла молода кішка.

Вона була ще зовсім маленька — худенька, мокра, злипла шерсть облягала боки. Кішка згорнулася в клубок, сховавши мордочку між лапами.

Але холод пробирав дедалі сильніше.

Треба було знайти тепло.

Кішка не любила людей.

Точніше, вона їх боялася.

Люди могли нагодувати, а могли прогнати. Могли погладити, а могли штовхнути ногою.

Але сьогодні вибору не залишалося.

На зупинку повільно під’їхав автобус.

Кішка підняла голову.

Двері відчинилися.

Із салону вихлинуло тепло.

Через кілька секунд маленьке мокре тільце вже прослизнуло всередину.

Водій нічого не помітив.

Кішка сховалася під сидінням.

І вперше за всю ніч перестала тремтіти.

—

Першим пасажиром виявився молодий чоловік у джинсовій куртці та великих окулярах.

Він зайшов, показав проїзний і вже збирався пройти далі, коли помітив кішку.

— А ти мене сьогодні випередила.

Кішка насторожено подивилася на нього.

Чоловік присів.

— Не бійся. Я не скривджу.

Він простягнув руку.

Кішка спочатку відсахнулася.

Потім понюхала пальці.

І дозволила себе погладити.

— От і познайомилися.

Чоловік усміхнувся.

— Я Костя.

Кішка замуркотіла.

Вона ще не знала, що цього ранку зустріне не тільки Костю.

—

На наступній зупинці зайшла молода жінка.

Коротка стрижка, спортивна постава, серйозне обличчя.

Але очі сміялися.

Костя одразу напружився.

Він відвернувся до вікна.

Жінка підійшла.

— Можна дамі присісти на ваші коліна?

Костя мовчки взяв кішку й пересів до вікна.

— Я взагалі-то себе мала на увазі, — ображено сказала жінка.

Костя подивився на неї.

— А я знаю.

— То чому пересів?

— Бо ти вчора сама зробила свій вибір.

Жінка перестала посміхатися.

— Костю…

— Не треба.

— Послухай мене.

— Я вже все почув.

Кішка перевела погляд з одного на іншого.

Схоже, між цими двома людьми щось сталося.

— Ти справді думаєш, що я могла так із тобою вчинити? — тихо запитала жінка.

— А що мені було думати?

Костя нарешті повернувся до неї.

— Ми сиділи біля вогнища. Я співав. Ти слухала. Я думав, що це найкращий вечір у моєму житті.

Він замовк.

— А потім ти зникла з Максимом.

Жінка закусила губу.

— Ти бачив, як він до мене чіплявся.

— Бачив.

— І чув, як він жартував?

— Чув.

— Тоді чому повірив?

Костя нічого не відповів.

— Бо хлопці сказали, що ти взяла простирадло і кудись його повела.

— Саме так.

— От бачиш.

— Костю, я його прив’язала до дерева.

Костя моргнув.

— Що?

— Простирадлом.

На кілька секунд запала тиша.

А потім Костя розсміявся.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Тобто ти пішла не з ним?

— Я пішла його позбутися.

— А повернулася?

— А тебе вже не було.

Костя закрив обличчя руками.

Кішка замуркотіла.

— Який же я дурень…

Аня поклала голову йому на плече.

— Трохи.

— Аня…

— Дуже.

Вони засміялися.

І кішка зрозуміла: тепер усе добре.

Але саме тоді автобус зупинився.

У салон зайшли троє чоловіків.

— Контроль.

Костя дістав проїзний.

Аня поплескала себе по кишенях.

— От халепа…

— Немає квитка?

— Немає.

— Я заплачу.

— Костю, не треба.

— Треба.

Він розрахувався за неї.

Один із контролерів тим часом помітив кішку.

— А це що?

— Пасажир, — усміхнувся Костя.

— Без квитка?

— Вона їде до тепла.

Контролер схопив кішку за холку.

Вона жалібно нявкнула.

— Ей! — Аня миттєво підвелася.

— Сиди, дівчино.

— Поставте її.

— Не ваша справа.

— Поставте.

Чоловік смикнув кішку сильніше.

І тоді Аня перестала посміхатися.

За кілька секунд контролер опинився на підлозі.

Його напарники кинулися вперед.

Ще за кілька секунд вони теж лежали на підлозі.

Костя стояв із кішкою на руках і дивився на Аню.

— Ти ж казала, що працюєш тренером.

— Я не брехала.

— Ти просто забула сказати, що саме тренуєш.

Аня знизала плечима.

Автобус зупинився біля поста поліції.

Водій відчинив двері.

До салону зайшли поліцейські.

Побачили трьох чоловіків на підлозі.

Потім Аню.

— Доброго ранку, Анно Павлівно.

— Доброго.

— Знову?

— Вони чіпали кішку.

Поліцейський подивився на контролерів.

— Ідіоти.

Потім перевів погляд на Костю.

— А ви хто?

— Наречений.

Аня здивовано повернулася до нього.

— Що?

Костя посміхнувся.

— А хіба ні?

Вона кілька секунд мовчала.

Потім усміхнулася.

— Тепер — так.

—

Автобус поїхав далі.

Кішка сиділа між ними.

— До речі, — сказав Костя, — я взагалі не вмію поводитися з дітьми.

— Навчишся.

— Пеленати не вмію.

— Навчишся.

— Годувати?

— Навчишся.

— А якщо не вийде?

Аня погладила кішку.

— Тоді будемо тренуватися.

— На кому?

Вона подивилася на маленьку хвостату пасажирку.

— На ній.

Кішка обурено нявкнула.

— Здається, вона проти.

— Нічого. У неї немає вибору.

Костя засміявся.

— Як ми її назвемо?

Аня задумалася.

За вікном дощ нарешті почав стихати.

Крізь хмари пробилося перше сонячне світло.

— Надія, — сказала Аня.

— Чому?

Вона подивилася на маленьку кішку.

— Бо якби вона сьогодні не залізла в цей автобус, ми б, можливо, так і не помирилися.

Костя обійняв Аню за плечі.

Кішка влаштувалася між ними, заплющила очі й замуркотіла.

А автобус повільно рушив далі.

До РАЦСу.

Того ранку вони мали подати заяву.

А через кілька місяців у їхньому домі справді з’явилася дитина.

І ще одна.

Кішка Надія прожила з ними п’ятнадцять років.

А коли постаріла, Костя одного разу сказав:

— Пам’ятаєш, як ми її знайшли?

Аня усміхнулася.

— Це вона нас знайшла.

І, мабуть, саме так усе й було.

Бо того холодного ранку маленька бездомна кішка шукала лише тепло.

А знайшла родину.