За тиждень Лана вже зрозуміла місцеві правила. Якщо хтось приходив на пари в нових кросівках, Катя неодмінно помічала їх першою. Якщо дівчина фарбувала волосся, Катя казала, що попередній колір був кращим.

Лана зрозуміла, що перевестися до нового університету було помилкою, уже на третій день. У коридорах усі давно знали одне одного, на перервах збивалися в маленькі компанії, а вона почувалася людиною, яка випадково зайшла не в ті двері.

На обіді вона сиділа сама, крутила пластикову виделку в контейнері з гречкою і вже подумувала, чи не попросити батька допомогти повернутися до старого міста. Саме тоді на сусідній стілець сіла Катя Сліва.

— Ти новенька, так? — запитала вона, навіть не дочекавшись відповіді. — Лана? Гарне ім’я. Тільки дивне трохи, правда? У нас тут простіше: Марина, Оля, Катя. А ти ніби з якогось серіалу.

Лана усміхнулася, хоча не зрозуміла, це був комплімент чи перший укол. Катя тим часом уже роздивлялася її светр, сумку, сережки й тонкий срібний ланцюжок на шиї. За хвилину вона так природно поцікавилася, скільки коштує підвіска, що Лана навіть не одразу збагнула, наскільки особистим було запитання.

— Тато подарував на вісімнадцятиріччя, — коротко відповіла вона.

— А-а, зрозуміло, — протягнула Катя. — Значить, батько забезпечений. Ну, тобі пощастило. Я своїм сама на все заробляю, тому такі речі собі не дозволяю. Хоча, якщо чесно, я б узяла щось цікавіше.

Вона сказала це з такою доброю усмішкою, що образитися було навіть незручно. Лана тоді ще не знала, що Катя взагалі рідко говорила людям щось прямо образливе. Вона просто вміла залишати після звичайної фрази маленький неприємний осад, який потім крутився в голові весь день.

За тиждень Лана вже зрозуміла місцеві правила. Якщо хтось приходив на пари в нових кросівках, Катя неодмінно помічала їх першою. Якщо дівчина фарбувала волосся, Катя казала, що попередній колір був кращим. Якщо хлопець раптом починав зустрічатися з кимось, Катя першою повідомляла всім, що ця дівчина йому «не пара». І найцікавіше — майже ніхто не міг на неї по-справжньому образитися, бо говорила вона все з таким щирим обличчям, ніби робила людям послугу.

— Лано, ти тільки не смійся, — одного разу сказала вона дорогою з лекції. — Але наш Максим сьогодні знову дивився на мене.

— Який Максим?

— Ну той, із третього курсу. Високий, у чорній куртці.

— А, бачила.

— Так от, він явно хоче зі мною познайомитися. Я навіть не знаю, що з ним робити. Учора біля кав’ярні спеціально чекав, поки я вийду.

Лана нічого не відповіла. Вона чудово пам’ятала, що Максим того дня стояв біля кав’ярні зі своєю дівчиною і чекав саме на неї. Але сперечатися з Катею було марно.

Найгірше почалося, коли Лана сама звернула увагу на Кирила. Він навчався на курс старше, грав на гітарі в університетському гурті й іноді виступав на студентських вечорах. Не був якимось самозакоханим красунчиком, навпаки — часто ходив у старій куртці, носив рюкзак із відірваним ремінцем і соромився, коли після виступу його хтось хвалив. Лана помітила його ще на першому тижні, але нікому про це не розповідала.

Катя, звісно, помітила сама.

— Тобі Кирило подобається, — сказала вона одного ранку, коли вони стояли біля автомата з кавою.

Лана аж захлинулася.

— З чого ти взяла?

— Та видно ж. Ти, коли він проходить, одразу волосся поправляєш.

— Нічого я не поправляю.

— Поправляєш, — задоволено усміхнулася Катя. — Не переживай. Я нікому не скажу.

Лана повинна була насторожитися вже тоді. Але їй було приємно, що хоч хтось у новому університеті знає про її маленьку таємницю. Вона навіть зізналася Каті, що Кирило їй справді подобається.

— Тільки не розповідай йому, — попросила вона.

— Та я що, дитина? — обурилася Катя. — Звичайно, не розповім.

Наступного дня Катя підійшла до Лани під час перерви з таким виразом обличчя, ніби щойно повернулася з дипломатичних переговорів.

— Ти не повіриш, кого я зустріла біля деканату.

Лана вже відчула недобре.

— Кирила?

— Ага. І він мене привітав. Причому не просто «привіт», а «Привіт, Катю, ти сьогодні чудово виглядаєш». Потім запитав, чи я вільна ввечері.

Лана відчула, як усередині щось неприємно стислося.

— Може, він просто був ввічливий.

— Лано, ну не будь наївною, — Катя засміялася. — Я чоловіків розумію. Він точно запав.

Відтоді почалася дивна гра. Кирило кілька разів проходив повз Лану, але Катя щоразу знаходила привід згадати, як він дивився саме на неї. Одного разу вона навіть сіла поруч із Кирилом у бібліотеці, а потім цілий вечір розповідала, що вони «випадково просиділи разом майже годину». Лана нічого не питала, хоча після того вечора вперше подумала, що, можливо, даремно взагалі комусь довірилася.

Через кілька днів Кирило справді написав Лані. Повідомлення було коротким: «Привіт. Ти сьогодні після пар не поспішаєш? Можемо випити кави?» Лана перечитала його разів десять і вже хотіла відповісти, коли до неї підійшла Катя.

— Що в тебе там?

— Нічого.

— Покажи.

— Навіщо?

Катя примружилася, а потім раптом засміялася.

— Це Кирило?

Лана промовчала.

— Я ж казала. Він просто не знає, як до мене підійти.

Того вечора Лана вперше не повірила Каті. Вона зустрілася з Кирилом у маленькій кав’ярні біля університету, де пахло корицею і свіжою випічкою. Хлопець весь час крутив ложечку в чашці й так нервував, що двічі пересолив розмову жартами.

— Я давно хотів із тобою поговорити, — нарешті сказав він.

— Чому не підходив?

— Бо ти завжди була з Катею. Я думав, вона твоя близька подруга і ти не захочеш зі мною спілкуватися.

Лана засміялася.

— Чому ти так вирішив?

Кирило знизав плечима.

— Вона кілька разів казала, що ти дуже зайнята. А одного разу взагалі сказала, що ти не хочеш ні з ким зустрічатися.

Лана опустила очі в чашку. Тепер багато чого ставало зрозумілим.

Наступного дня вона вирішила нічого Каті не казати. Але та сама підійшла до неї після лекції.

— Ну що, Кирило тобі не писав?

— Чому ти питаєш?

— Просто цікаво.

— Він учора запросив мене на каву.

Катя на секунду застигла. Лише на секунду, але Лана це помітила.

— А-а, — сказала вона. — Ну, може, він просто дружити хоче.

— Може.

— До речі, сьогодні він мене теж кликав у кіно.

Лана подивилася на неї.

— Саме тебе?

— А кого ж іще?

Катя усміхнулася своєю звичною усмішкою і пішла коридором, явно задоволена собою. Лана вирішила не сперечатися. Їй уже було навіть цікаво, чим це закінчиться.

Увечері вона чекала Кирила біля центрального входу. За кілька хвилин він справді прийшов, але побачив Катю, яка стояла неподалік і поправляла волосся. Кирило підійшов просто до Лани.

— Привіт. Готова?

— Готова.

Катя різко втрутилася:

— Кириле, ти ж казав, що ми сьогодні йдемо в кіно.

Хлопець здивовано подивився на неї.

— Ми?

— Ну так.

— Я тобі такого не казав.

— Казав.

— Катю, я взагалі сьогодні вперше з тобою нормально розмовляю.

Лана ледве стримала сміх.

Катя почервоніла.

— Ти сам учора сказав, що я тобі подобаюся.

— Я сказав, що ти весела.

— А потім запросив мене на фільм!

Кирило потер долонею потилицю.

— Я запросив Лану. Може, ти не так зрозуміла?

Повисла тиша. Навіть кілька студентів, які проходили поруч, сповільнили крок.

Катя подивилася на Лану, потім на Кирила, а потім різко сказала:

— Та забирайте своє кіно!

Вона розвернулася й пішла так швидко, що ледь не врізалася в прибиральницю з відром. Кирило подивився їй услід і тихо засміявся.

— Вона завжди така?

— Здається, так.

— А ти чому досі з нею дружиш?

Лана на мить замислилася.

— Напевно, тому що спочатку мені було страшно залишитися самій у новому університеті.

Кирило кивнув.

— Тоді добре, що тепер ти не сама.

Вони пішли в бік кінотеатру. Лана дорогою весь час думала, як дивно іноді складаються речі: людина може витратити стільки сил, щоб привласнити чужу увагу, що навіть не помітить, кому насправді хотіли сказати важливі слова.

Катя після того випадку перестала розповідати Лані про свої «перемоги». Через кілька місяців вони майже перестали спілкуватися, хоча в університетському коридорі іноді віталися. А Лана з Кирилом почали зустрічатися, спочатку обережно, без гучних заяв, а через кілька років одружилися.

Минуло багато часу. Одного разу вони разом проходили повз старий університет, і Лана раптом зупинилася біля входу.

— Пам’ятаєш Катю? — запитала вона.

Кирило усміхнувся.

— Ту саму, яка вирішила, що я запросив її в кіно?

— Ту саму.

— Цікаво, де вона зараз.

Лана знизала плечима.

— Може, досі комусь розповідає, що чоловіки бігають за нею через увесь коридор.

Кирило засміявся й узяв її за руку.

А Лана подумала, що той переїзд, якого вона так боялася, зрештою подарував їй набагато більше, ніж новий університет. Він навчив її одній простій речі: іноді найгучніша людина в компанії зовсім не є найважливішою. І якщо поруч із вами хтось постійно переконує, що всі захоплюються саме ним, варто хоча б іноді озирнутися — можливо, справжня історія відбувається зовсім поруч.