«– Дітям потрібен батько! – крикнула я. Але він мене вже не чув» — Ти хоча б раз запитав у синів, чого вони насправді хочуть? — А навіщо питати? Я все роблю для них! — Ні, Андрію. Ти робиш це для себе.

«– Дітям потрібен батько! – крикнула я. Але він мене вже не чув» — Ти хоча б раз запитав у синів, чого вони насправді хочуть? — А навіщо питати? Я все роблю для них!

— Ні, Андрію. Ти робиш це для себе.

Чоловік лише махнув рукою.

— Побачиш, коли все буде готове, ще дякуватимеш мені.

Я мовчки відвернулася до вікна. За тридцять років шлюбу я чула ці слова десятки разів. І щоразу вони означали одне — він знову поїде працювати, а я залишуся сама.

—

Коли ми одружилися, мої батьки подарували нам невелику трикімнатну квартиру. Для мене це був чудовий початок сімейного життя. Для Андрія — лише тимчасове житло.

Він виріс у приватному будинку й постійно повторював:

— Людина повинна жити на своїй землі. У квартирі немає душі.

Спочатку я не надавала цьому великого значення. Здавалося, це просто мрія, яка колись здійсниться.

Згодом у нас народилися двоє синів. Турбот стало більше, а грошей, як завжди, не вистачало.

Я була впевнена, що тепер чоловік відкладе свої грандіозні плани.

Помилилася.

Коли старший син пішов до першого класу, Андрій одного вечора сказав:

— Я знайшов роботу за кордоном.

— Надовго?

— Роки на чотири-п’ять. Зате повернуся з грошима й ми нарешті побудуємо власний будинок.

Я не хотіла його відпускати.

— Хлопцям потрібен тато.

— Їм потрібне майбутнє.

Це була остання крапка в розмові.

—

Спочатку він приїжджав кілька разів на рік.

Потім — лише на свята.

Усі питання щодо дітей, школи, лікарів, ремонтів і рахунків були на мені.

Паралельно ми купили земельну ділянку.

Саме тоді й почалося будівництво.

Спершу ми планували невеликий одноповерховий будинок.

Та щоразу чоловік телефонував із новими ідеями.

— Треба зробити більшу кухню.

— Давай ще мансарду.

— А може, гараж на дві машини?

— І обов’язково альтанку.

Через рік з’явився басейн у проєкті.

Потім літня кухня.

Далі — сауна.

Я лише зітхала.

Будинок ріс швидше, ніж наші діти.

—

Минуло дванадцять років.

Ми нарешті переїхали.

Будинок був красивим.

Великим.

Просторим.

Але дивним.

У ньому було більше порожніх кімнат, ніж людей.

Наші сини вже навчалися в іншому місті, а після університету залишилися там працювати.

Вони приїжджали лише на великі свята.

— Мам, тут красиво, але жити ми сюди не переїдемо, — чесно сказав молодший.

— Чому?

— У нас робота, діти, школа… Наше життя вже давно в іншому місці.

Мені навіть не було чим заперечити.

—

Та Андрій не зупинився.

Він і досі їздить на заробітки.

Повертається лише для того, щоб знову щось добудувати.

Минулого року замінив цілком новий паркан.

Цього року вирішив перебудувати терасу.

Тепер говорить про зимовий сад.

— Для кого? — не витримала я одного вечора.

— Для сім’ї.

— Для якої?

Він здивовано подивився на мене.

— Для дітей.

— Вони не збираються тут жити.

— Приїжджатимуть.

— На два дні влітку?

Він промовчав.

Я продовжила:

— Наші хлопці зараз виплачують кредити за свої квартири. Їм важко. Може, допоможемо їм?

— Ні.

— Чому?

— Бо будинок залишиться їм.

Я важко зітхнула.

— Вони самі сказали, що, коли нас не стане, просто продадуть його.

Чоловік різко підвівся.

— Не говори дурниць!

— Це не дурниці. Це їхні слова.

— Передумають.

— Не передумають…

—

Я навіть просила синів поговорити з батьком.

Та вони лише сумно усміхнулися.

— Мамо, якщо це робить його щасливим, нехай будує.

— А мене хтось запитав, що робить щасливою мене?

На це вони не знайшли відповіді.

—

Іноді ввечері я сідаю на великій терасі й думаю про прожите життя.

У мене є красивий будинок.

Доглянуте подвір’я.

Квіти.

Фруктовий сад.

Але якщо чесно, я б без вагань обміняла все це на дещо інше.

На вечори, коли чоловік повертався б із роботи, а не телефонував із чужої країни.

На сімейні відпустки, яких у нас ніколи не було.

На дитячі свята, де поруч був би тато.

На море, яке ми лише бачили на фотографіях.

Будинок ми все-таки побудували.

Тільки поки зводили його цеглина за цеглиною, непомітно втратили те, що вже неможливо відбудувати.

Час.

І саме його сьогодні мені шкода найбільше.

А як ви вважаєте: чи варто присвятити життя великій мрії, якщо дорогою до неї можна втратити найцінніше — роки, проведені разом із рідними?