Марічка спочатку подумала, що це якийсь жорстокий жарт. Вона дивилася на власну матір і не могла повірити, що саме ця жінка, яка колись співала їй колискові, тепер холодним голосом виставляє її з дому.

Вона дивилася на власну матір і не могла повірити, що саме ця жінка, яка колись співала їй колискові, тепер холодним голосом виставляє її з дому.

— Не стій під дверима. У тебе є п’ять хвилин, щоб забрати свої речі. Потім я викличу поліцію.

Марічка спочатку подумала, що це якийсь жорстокий жарт.

Вона дивилася на власну матір і не могла повірити, що саме ця жінка, яка колись співала їй колискові, тепер холодним голосом виставляє її з дому.

На сходовому майданчику стояла велика дорожня сумка.

У ній було все її життя.

Кілька футболок, старі кросівки, улюблений светр, документи, зубна щітка, фотоальбом і плюшевий ведмедик, якого вона не наважилася викинути навіть у сімнадцять років.

— Мамо… Це через учорашню сварку? Ми ж можемо поговорити…

— Розмов більше не буде, — перебила жінка. — Я двадцять років жила лише для тебе. Настав час пожити для себе.

За її спиною з’явився Віктор.

Він навіть не приховував роздратування.

— Чого ще чекаєш? — буркнув чоловік. — Таксі вже, мабуть, приїхало.

Він вийшов у під’їзд, підняв сумку й поставив її просто біля ліфта.

Потім демонстративно зачинив двері.

Клацнув замок.

Марічка ще довго стояла мовчки.

Не плакала.

Не кричала.

Просто дивилася на двері квартири, де минуло все її дитинство.

Найболючішим було навіть не те, що її вигнали.

А те, що мама жодного разу не озирнулася.

Колись усе було зовсім інакше.

Вони були щасливою сім’єю.

Тато щонеділі водив її годувати качок у міському парку, мама пекла яблучний пиріг, а ввечері вони всі разом дивилися старі комедії.

Марічці тоді здавалося, що так буде завжди.

Але одного дня вона прокинулася від криків.

Мама плакала.

Тато мовчки складав речі у валізу.

П’ятирічна дівчинка стояла в коридорі босоніж і ніяк не могла зрозуміти, чому дорослі кричать одне на одного.

— Тату, ти куди їдеш? — несміливо запитала вона.

Чоловік присів навпочіпки, погладив її по волоссю.

— Я люблю тебе, сонечко…

І більше нічого не сказав.

Двері зачинилися.

Разом із ними закінчилося її дитинство.

Перший рік він ще телефонував.

Іноді забирав її зі школи.

Дарував морозиво.

Обіцяв, що наступних вихідних вони обов’язково підуть у кіно.

Потім дзвінки стали рідшими.

Ще через кілька місяців зовсім припинилися.

Марічка довго чекала.

На день народження.

На Новий рік.

На останній дзвоник.

Вона щоразу вдивлялася в натовп батьків, сподіваючись побачити знайоме обличчя.

Та його там не було.

Вона вирішила більше не чекати.

Усю свою самотність дівчина сховала в навчання.

Перемоги на олімпіадах.

Відмінні оцінки.

Грамоти.

Подяки.

Їй хотілося лише одного.

Щоб хоча б хтось сказав:

«Я пишаюся тобою».

Але навіть на випускному поруч із нею стояла лише мама.

І чужий чоловік, який дедалі частіше поводився так, ніби саме він вирішує, хто має право жити в цій квартирі.

Тоді Марічка ще не знала, що мине всього кілька місяців — і вона залишиться зовсім одна.

Без дому.

Без підтримки.

Без родини.

Але саме того вечора доля вже почала писати для неї зовсім іншу історію.