— Ми ж не в готель приїхали, щоб за їжу платити! — обурено сказала Христина. — Ми до своїх приїхали. — Звісно, до своїх, — усміхнулася Дарина. — Тільки сьогодні вечеря буде саме такою, яку ви, схоже, вважаєте нормальною для гостей.

— Ми ж не в готель приїхали, щоб за їжу платити! — обурено сказала Христина. — Ми до своїх приїхали.

— Звісно, до своїх, — усміхнулася Дарина. — Тільки сьогодні вечеря буде саме такою, яку ви, схоже, вважаєте нормальною для гостей.

Через десять хвилин усі мовчки дивилися в тарілки.

Дарина працювала бухгалтеркою й того дня ледве трималася на ногах після квартального звіту. Дорогою додому вона мріяла лише про гарячий душ і ранній сон.

Та, відчинивши двері квартири, зрозуміла, що про спокій можна забути.

У коридорі стояли чужі сумки, на вішаку висіли куртки, а з кухні лунав гучний сміх.

У гості приїхав двоюрідний брат її чоловіка Павла — Сергій. Разом із дружиною Христиною та донькою Анею вони збиралися пожити кілька днів, поки оформлюватимуть документи в місті.

— Нарешті господиня! — весело вигукнула Христина. — Ми вже й чай випили, і телевізор налаштували. Зараз би ще чогось гаряченького.

Дарина лише привіталася.

Увечері вона приготувала запечену курку, картоплю, салат і відкрила домашню консервацію.

Гості їли із таким апетитом, ніби цілий день нічого не куштували.

Наступного ранку Дарина спокійно сказала:

— Нас тепер п’ятеро. Було б добре, якби ми разом купували продукти. Так усім буде простіше.

Сергій засміявся.

— Оце новина! Ми ж до родичів приїхали, а не квартиру винайняли.

— Саме так, — підтримала його Христина. — Коли нас приймають у гості, про гроші не говорять.

Павло лише мовчки сьорбав каву.

Дарина більше нічого не сказала.

Після роботи вона зайшла до магазину й купила лише те, що було потрібно особисто їй і чоловікові: пачку макаронів, десяток яєць, буханець хліба та вершкове масло.

Увечері Христина першою зазирнула на кухню.

— А що сьогодні на вечерю?

— Макарони.

— А м’ясо?

— Закінчилося.

— Салат?

— Не купувала.

— Ковбаса?

— Теж.

На стіл Дарина поставила велику миску відварених макаронів, масло й сіль.

Запала незручна тиша.

Сергій невдоволено скривився.

— Це все?

— Так.

— Якось не дуже гостинно.

Дарина спокійно відклала виделку.

— Учора я пропонувала складатися на продукти. Ви відмовилися, бо сказали, що гості не платять. Я вирішила нікого не змушувати. Купила те, що можу дозволити собі за сімейним бюджетом.

Павло мовчав кілька секунд, а потім несподівано підвівся.

— Дарина має рацію.

Усі здивовано подивилися на нього.

— Ми самі запросили вас пожити. Але це не означає, що дружина повинна годувати трьох дорослих людей власним коштом.

Сергій почервонів.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Павло дістав із кишені гаманець і поклав гроші на стіл.

— Це наша частина. А ви вирішуйте самі.

Христина мовчки переглянулася з чоловіком.

Через годину вони повернулися з магазину з повними пакетами продуктів.

Наступні дні вони самі готували вечерю, мили за собою посуд і навіть купили великий торт перед від’їздом.

Прощаючись, Сергій ніяково потиснув Дарині руку.

— Знаєш… ми справді поводилися неправильно. Просто звикли, що нас усюди приймають без зайвих розмов.

Дарина лише всміхнулася.

— Гостинність — це коли тобі раді. А не коли твоєю добротою користуються.

Після їхнього від’їзду Павло обійняв дружину.

— Добре, що ти не промовчала. Інакше вони так нічого б і не зрозуміли.

Дарина глянула на порожній коридор і вперше за тиждень відчула справжній затишок у власному домі.

І цього разу він коштував не грошей, а взаємної поваги.