— Ти не зрозуміла… Я йду назавжди, — сказав Роман уже тихіше. — Зрозуміла.

— Якщо вже вирішив піти, то хоча б зачекай, поки чайник закипить. Не люблю, коли напої доводиться виливати, — спокійно промовила Леся.

Роман застив із ключами в руці.

Він очікував чого завгодно: докорів, сліз, образ.

Але точно не цих слів.

На кухні пахло свіжою випічкою. Леся дістала з духовки яблучний пиріг і саме розкладала його по тарілках. Ніби цей вечір нічим не відрізнявся від сотень інших.

— Ти не зрозуміла… Я йду назавжди, — сказав Роман уже тихіше.

— Зрозуміла.

Вона поставила перед собою чашку.

— Просто не бачу сенсу псувати собі апетит.

Роман повільно поставив спортивну сумку біля дверей.

Цю розмову він репетирував кілька днів.

Думав, дружина почне благати залишитися.

Запитуватиме, що вона зробила не так.

Можливо, навіть зателефонує його матері.

Але Леся поводилася так, ніби він повідомив, що їде у відрядження.

— Тобі байдуже? — не витримав він.

— Ні.

— Просто дивуватися вже нічому.

Вона зробила ковток чаю.

— Я давно помітила, що останнім часом ти частіше вечеряєш не вдома.

Роман мовчав.

— І давно ти знаєш?

— Достатньо давно.

— Тільки не думай, що хтось тебе виказав.

Ти сам почав змінюватися.

Нові сорочки.

Парфуми.

Постійні «термінові наради».

Людина видає себе дрібницями.

Роман опустив очі.

— Я не хотів робити тобі боляче.

— Але зробив.

— Хоч і не сьогодні.

Вона відкрила кухонну шухляду й дістала невеликий конверт.

— Це що?

— Документи.

— Я подала заяву на розірвання шлюбу ще три тижні тому.

Роман різко підвів голову.

— Що?

— Ти думав, лише ти здатний ухвалювати рішення?

— Я просто чекала, коли ти наберешся сміливості сказати правду.

Він мовчав.

— І ти навіть не спробуєш мене зупинити?

Леся сумно усміхнулася.

— Десять років я намагалася втримати сім’ю.

Цього більш ніж достатньо.

Тепер кожен відповідатиме за власний вибір.

Роман взяв сумку й попрямував до дверей.

Уже на порозі почув її голос.

— До речі…

Він озирнувся.

— Завтра о десятій зустрічаємося в нотаріуса.

Я домовилася про поділ майна.

Будинок залишається мені, бо його купили мої батьки ще до нашого шлюбу.

Твій автомобіль — тобі.

Так буде чесно.

Роман зблід.

Він зрозумів, що дружина не просто знала про його рішення.

Вона давно підготувалася до цього дня й продумала кожен крок.

Двері тихо зачинилися.

Леся підійшла до вікна.

Подивилася, як він повільно сідає в машину й їде.

Потім повернулася на кухню.

Налила собі ще чаю, відрізала другий шматок пирога й вимкнула телефон.

Уперше за багато років у будинку запанувала тиша.

І ця тиша більше не лякала її.

Вона означала не самотність, а початок нового життя, у якому більше не було місця брехні.