«Ти мене підставила, гадюко! Це через тебе мене вигнали з ресторану!» — кричала колега, тремтячи від люті у пропаленому кашеміровому гольфі, але спокійна відповідь Аліни змусила її збліднути, а вже наступного ранку наказ про нову посаду приголомшив увесь київський офіс

— Ти це серйозно зараз? Вона коштувала дві мої зарплати, я її з Італії замовляла! — Аліна ледве стримувала тремтіння в голосі, дивлячись на потворну обвуглену дірку просто посеред грудей ніжно-бежевого кашемірового гольфа.

Її колега, провідна маркетологиня київського офісу великої торговельної мережі, лише ліниво затягнулася айкосом, випускаючи дим у стелю офісної курилки, і зневажливо пирхнула:

— Та перестань уже, Аліно. У ньому й так було задушливо, я ледь не спарилася під час того дзвінка з інвесторами. Зате тепер у тебе чудова вентиляція. А то ти вічно ходиш застебнута, наче в скафандрі. Краще подякуй, що я витягнула презентацію за нас обох.

Аліна оторопіла від такої нахабності. Ще пів години тому ця жінка мало не благала дати їй щось солідне для термінової зустрічі з іноземними партнерами, бо сама приїхала на роботу в розтягнутому худі. Добра душа Аліна зняла з себе улюблену річ, залишившись у простій майці під піджаком. І ось — подяка. Ні вибачень, ні пропозиції відшкодувати вартість гольфа, купленого на премію після пів року безсонних ночей.

— Ти його зіпсувала. Купи мені такий самий, і ми закриємо тему, — Аліна намагалася говорити твердо, хоча всередині все кипіло від образи.

— Ага, зараз, — колега нахабно всміхнулася, викидаючи стік у смітник. — Щоб я платила такі гроші за ганчірку? Попроси в шефа матеріальну допомогу. У мене кредит за машину і Буковель на носі. Бувай, моднице.

Вона розвернулася на підборах і попрямувала коридором, залишивши Аліну наодинці із зіпсованою річчю та клубком у горлі. Але плакати Аліна не збиралася. У свої тридцять п’ять вона давно засвоїла: якщо тебе вдарили по одній щоці, не варто підставляти іншу — краще прорахувати траєкторію удару у відповідь.

Наступного дня в офісі тільки й розмов було, що про майбутнє призначення на посаду керівника департаменту розвитку. Кандидатів залишилося двоє: Аліна та її нахабна суперниця. Генеральний директор цінував дві речі — бездоганну репутацію і вміння знаходити спільну мову з одеськими партнерами, які забезпечували майже половину обороту компанії.

Під час обідньої перерви Аліна випадково почула розмову суперниці біля кавомашини.

— Та все, питання вирішене. Завтра прилітає Артур Борисович з Одеси, я везу його вечеряти на Поділ. Контракт уже в мене в кишені, а шеф пообіцяв мені крісло керівника. А ця сіра мишка Аліна нехай далі ходить у своїх дірявих кофтах.

Аліна тихо повернулася до кабінету. Думки змінювали одна одну. Артур Борисович був людиною старої закалки, колишнім військовим і терпіти не міг двох речей: непрофесіоналізму та неповаги до традицій.

Вона відкрила базу даних і почала переглядати всю історію співпраці з одеським партнером. За годину на її обличчі з’явилася холодна посмішка. Пропалений гольф усе ще лежав у сумці, і саме він мав стати початком великого фіналу.

Увечері Аліна зробила те, чого від неї ніхто не очікував. Вона сама підійшла до суперниці на парковці.

— Слухай, я подумала… Вибач, що так рознервувалася через гольф. Це всього лише річ. Раз ти йдеш на зустріч з Артуром Борисовичем, хочу допомогти. Ось флешка і нотатки щодо його вподобань. Я три роки з ним працювала.

Суперниця примружилася.

— І з чого така щедрість? Здаєшся?

— Просто реально оцінюю шанси. Посада все одно буде твоєю, а псувати стосунки з майбутньою начальницею мені ні до чого. До речі, він обожнює сучасний стиль. Вважає класичні костюми пережитком дев’яностих.

Нахабство часто засліплює людей. Жінка переможно посміхнулася, вихопила папку і, навіть не подякувавши, застрибнула у свій кросовер.

Якби вона перевірила інформацію, то дізналася б, що Артур Борисович, колишній офіцер, колись звільнив менеджера лише за те, що той прийшов на офіційну зустріч без краватки.

Настав день Х.

Ресторан на Подолі сяяв вогнями. Генеральний директор і Артур Борисович уже сиділи за столом, коли до зали урочисто увійшла суперниця Аліни. Вона перевершила саму себе: рвані брендовані джинси, оверсайз-піджак і… той самий кашеміровий гольф Аліни, на якому кравчиня за ніч перетворила дірку від сигарети на «модний» асиметричний виріз із люрексом.

Артур Борисович побачив це й насупився.

— Едуарде, це що за дискотека? Ми серйозні справи обговорюємо чи показ мод із дірками?

Суперниця зблідла.

— Артуре Борисовичу, але ж це сучасний стиль…

— Стиль? — гримнув він по столу. — Я ціную повагу! Ви прийшли підписувати контракт на п’ятдесят мільйонів гривень у рваному одязі?!

І саме в цей момент двері ресторану відчинилися.

До зали увійшла Аліна.

На ній був бездоганний темно-синій брючний костюм, білосніжна блузка і стримана підвіска. Вона виглядала так, ніби сама уособлювала надійність.

— Артуре Борисовичу, добрий вечір. Перепрошую за запізнення, завершувала аудит вашої одеської філії, — м’яко усміхнулася вона, викладаючи акуратно підготовлені документи. — Ми врахували всі ваші побажання щодо логістики та нових знижок.

Артур Борисович одразу підвівся назустріч.

— Ось це я розумію — професіоналізм! Аліно, з вами завжди приємно працювати.

А вже за тиждень у компанії підписали наказ про призначення нового керівника департаменту.

Ним стала саме Аліна.

А її колишня суперниця, звільняючись, мовчки залишила на столі бухгалтерії конверт із грошима за зіпсований гольф і коротку записку:

«Треба було просто сказати: “Вибач”. Це коштувало б значно дешевше».

І, перечитуючи ці слова, Аліна лише сумно посміхнулася.

Бо іноді найдорожче в житті коштує не кашемір з Італії.

Одеський партнер миттєво змінився в обличчі. Його суворий вираз розтанув, а на губах з’явилася широка усмішка.

— Оце я розумію — рівень! Аліно, люба, скільки років ми вже працюємо разом? Ось у кого вашим дівчатам треба вчитися, як вести справи!

Суперницю попросили залишити стіл уже за п’ять хвилин. Вона стояла на ґанку ресторану на Подолі, мерзнучи у своїй «вентильованій» водолазці, й люто чекала на Аліну.

Коли та вийшла після успішного підписання контракту, колега мало не кинулася на неї з кулаками.

— Ти мене підставила! Спеціально наговорила ці дурниці про кежуал! І той гольф… мій… тобто твій… навмисно підкинула мені в шафку!

Аліна зупинилася, спокійно застебнула пальто і подивилася суперниці просто у вічі. Від колишньої м’якості не залишилося й сліду.

— Я нічого не підкидала. Ти сама забрала його з нашої спільної гардеробної, вирішивши, що це геніальна дизайнерська знахідка. А щодо стилю… Знаєш, ти мала рацію. У ньому справді чудова вентиляція. Особливо добре вона провітрює голову від дурниць і зайвої самовпевненості.

Жінка аж задихнулася від злості.

— Думаєш, ти перемогла?!

— Ні, — спокійно відповіла Аліна. — Я просто дала тобі можливість показати всім, хто ти є насправді. Решту ти зробила власними руками.

Наступного ранку наказ про призначення Аліни керівницею департаменту вже лежав на столі генерального директора. А її колишня суперниця отримала переведення до невеликого філіалу на околиці Києва, без права вести переговори з ключовими клієнтами.

Кашеміровий гольф Аліна так і не забрала.

Вона залишила його колишній колезі на згадку.

Як нагадування про те, що за кожен хамський вчинок рано чи пізно доводиться платити повну ціну.

Іноді — грошима.

Іноді — кар’єрою.

А іноді — власною репутацією, яку втратити можна за один вечір, а відновлювати доводиться роками.