«Лена, ти куди пішла взута, ти що зовсім з глузду з’їхала чи як, кажи де він сховався, бо якщо я зараз його знайду, то цей цирк закінчиться для всіх дуже погано»

— Лен, я побіг, буду пізно! Якщо що — спати ляжеш, мене не чекай! — крикнув Іван із передпокою.

— Стояти! — різко озвалася Лена у відповідь.

Вона вийшла з ванної з рушником на голові, уважно дивлячись на чоловіка.

— Чому ти сьогодні знову будеш пізно? У вас там що, графік у офісі змінився? Чи ти вже десь на пів ставки в котельні влаштувався? Що відбувається? — недовірливо запитала вона. — Минулого тижня ти чотири рази приходив після півночі. І до цього теж було щось подібне… У тебе що, хтось з’явився, Іване?

— Та ти що таке кажеш? — Іван миттєво змінився в обличчі, очі почали бігати.

Він дивився куди завгодно, тільки не на дружину.

— А що я такого сказала? Раніше ти о сьомій уже був удома! А тепер постійно затримуєшся до ночі. Що за історія?

— Лен, говори тихіше! Ти чого одразу на крик переходиш? Діти ж почують!

— Які діти? — здивувалася Лена. — Вони ще годину тому в школу пішли! “Тато”, називається…

— А, — розгублено видав Іван. — Я, мабуть, у душі був і не почув…

— Багато ти останнім часом “не чуєш”, Іване, — холодно сказала вона. — То що там у тебе на роботі такого, що ти знову до ночі?

— Та нічого особливого. Просто роботи багато навалилося, — відповів він.

— Звісно. Навіть нормальну відмовку придумати не спромігся. Думаєш, я й далі буду ковтати твої байки?

— Та які байки? Якщо не віриш — подзвони Ігорю, він підтвердить, що ми затримуємося.

— А може, я краще твоєму керівнику подзвоню? Цікаво, він теж розповість, що ви до опівночі “працюєте” за комп’ютерами?

— Лен, ти знову собі щось накручуєш…

— Я б не накручувала, якби ти не поводився підозріло. Я ж бачу — ти мені брешеш.

— З чого ти це взяла?

— З того, що ти мені в очі подивитися не можеш! Постійно відводиш погляд!

— Ой, почалось… Ти хочеш, щоб я взагалі з роботи звільнився? Сидів удома?

— Причому тут це? Я просто хочу правду!

— Та будь ласка! Дзвони куди хочеш! А потім не дивуйся, якщо я реально звільнюся і будемо жити на твою зарплату!

— Завжди ти в крайнощі!

— Все, я пішов на роботу! І більше це не обговорюю!

Він грюкнув дверима.

А Лена залишилася стояти посеред коридору, вже точно розуміючи: щось у цій історії зовсім не так.

— Лен, я побіг, буду пізно! Якщо що — ляжеш спати, мене не чекай! — гукнув Іван із передпокою.

— Стояти! — різко відповіла Лена.

Вона вийшла з ванної з рушником на голові й пильно подивилася на чоловіка.

— Чому ти сьогодні знову будеш пізно? У вас що, графік в офісі змінився? Чи ти вже в якійсь котельні на пів ставки підробляєш? Що відбувається? — недовірливо запитала вона. — Минулого тижня ти чотири рази приходив після опівночі! І раніше було так само… У тебе що, хтось з’явився, Іване?

— Та що ти таке кажеш?! — Іван одразу змінився в обличчі, очі почали бігати.

Він дивився куди завгодно, тільки не на дружину.

— А що я такого сказала? Раніше ти завжди о сьомій був удома! А тепер раптом постійно затримуєшся до ночі! Що це таке?

— Лен, говори тихіше! Чого ти одразу на крик переходиш? Діти ж почують!

— Які діти? — здивувалася Лена. — Вони ще годину тому до школи пішли! “Тато”, називається…

— А… — розгублено видав Іван. — Це я, мабуть, коли в душі був, не почув…

— Багато ти останнім часом “не чуєш”, Іване, — холодно сказала вона. — То що там у тебе на роботі такого, що ти знову до ночі?

— Та нічого особливого. Просто роботи багато навалилося, — відповів він.

— Звісно. Навіть нормальну відмазку не придумав. Думаєш, я й далі буду все це ковтати?

— Які відмазки? Якщо не віриш — подзвони Ігорю, він підтвердить!

— А може, я краще твоєму керівнику подзвоню? Цікаво, він теж розповість, що ви до півночі “працюєте” за комп’ютерами?

— Лен, ти сама себе накручуєш…

— Я б не накручувала, якби ти не поводився дивно!

— Ти мені просто не віриш!

— Тому що ти не можеш навіть у вічі подивитися!

— Все, я не хочу це обговорювати! — різко сказав Іван. — Я пішов на роботу!

Він грюкнув дверима й вийшов.

Лена залишилася стояти в коридорі, дивлячись йому вслід.

Потім вона повільно пішла в спальню, взяла телефон і знайшла номер його керівника.

Дзвінок прийняли майже одразу.

— Слухаю. Хто це?

— Добрий день, Вячеславе Костянтиновичу. Це Лена, дружина вашого співробітника Івана…

— А, так, слухаю вас. Чим можу допомогти?

— Скажіть, будь ласка… у вас на роботі зараз завали? Бо мій чоловік постійно затримується допізна…

На тому кінці запала пауза.

— Які завали? — здивувався керівник. — Ні, у нас звичайний графік до шостої. Іван інколи навіть раніше відпускається. А що сталося?

Лена мовчала кілька секунд.

— Дякую… я зрозуміла. До побачення.

Вона відключилася.

Після цієї розмови сумнівів у неї вже не залишилося.

Вона мовчки зібралася, поїхала на роботу, але весь день не могла зосередитися.

У голові крутилася одна думка: чоловік їй бреше.

І вона збиралася дізнатися правду.

Після роботи Лена поїхала до офісу Івана.

Його машина вже стояла на парковці.

Через кілька хвилин він вийшов із будівлі, розмовляючи телефоном, і навіть не помітив її авто.

Сів за кермо і поїхав.

Лена, не роздумуючи, рушила слідом.

Вона не дзвонила йому.

Вона вирішила довести все до кінця.

Приблизно за сорок хвилин дорога привела її в дуже знайомий район.

Туди, де жила її подруга Віка.

І ця думка вдарила по ній, як холодна хвиля.

— Та ні… не може бути, — прошепотіла Лена. — Не може ж Віка жити тільки тут…

Лена зняла з голови рушник, трохи витерла волосся й пішла до спальні по телефон.

Їхати просто так до чоловіка на роботу їй уже не хотілося. Тому вона швидко знайшла в телефонній книзі номер його керівника і набрала.

Відповіли майже одразу.

— Слухаю. Хто це? — пролунав грубуватий чоловічий голос.

— Добрий день, В’ячеславе Костянтиновичу. Це Лена, дружина вашого співробітника Івана…

— А, так-так, зрозумів. Добрий день, — голос одразу став м’якшим. — Чим можу допомогти?

— Вибачте, можливо, питання дивне… Але скажіть, будь ласка, у вас на роботі зараз справді завал? Бо мій чоловік постійно повертається пізно. Я думала, що вони у вас в офісі затримуються до ночі…

На тому кінці запала коротка пауза.

— Звідки у вас така інформація? — здивувався керівник. — Ні, у нас звичайний графік, до шостої. Усі працюють як завжди. А Іван останнім часом навіть інколи раніше відпрошується. А що сталося?

Лена мовчала кілька секунд.

— Нічого особливого… дякую, В’ячеславе Костянтиновичу. Я все зрозуміла. До побачення, — тихо сказала вона й завершила дзвінок.

Після цієї розмови в неї остаточно зник спокій.

Їй потрібно було збиратися на роботу, але думки були зовсім не про це.

Весь день вона не могла зосередитися. У голові постійно крутилися одні й ті самі здогадки.

П’ятнадцять років шлюбу.

І раптом — брехня, затримки, дивна поведінка.

Вона все більше схилялася до думки, що чоловік їй зраджує.

І тепер залишалося лише одне — дізнатися правду.

Після роботи Лена сіла в машину й поїхала до офісу Івана.

Його автомобіль уже стояв на парковці.

Вона пригальмувала трохи осторонь і стала чекати.

Минуло кілька хвилин.

Іван вийшов із будівлі, розмовляючи телефоном, і навіть не помітив її машини.

Сів за кермо й поїхав.

Лена не роздумувала ні секунди.

Вона рушила слідом.

Але трохи пізніше сталося те, після чого всі сумніви зникли остаточно.

Іван звернув у один із дворів.

У той самий двір, де жила Віка.

Зупинив машину й припаркувався біля її під’їзду.

Лена на мить завмерла.

Потім від’їхала трохи далі, перечекала хвилин десять і взяла телефон.

Палець уже майже натиснув виклик Віці, але вона різко передумала.

Вийшла з машини.

І пішла до під’їзду.

Віка була її найкращою подругою. Людиною, якій вона розповідала майже все. І саме Віка півтора місяця тому плакала їй у слухавку, що «застукала чоловіка з іншою».

Лена підійшла до під’їзду, але довго вигадувати, як зайти, їй не довелося — двері відчинилися, і назустріч вибігли діти.

Вона швидко проскочила всередину.

Піднялася ліфтом на шостий поверх.

Зупинилася перед дверима й натиснула дзвінок.

Тиша.

Вона натиснула ще раз.

І ще.

Двері нарешті відчинилися.

Перед нею стояла розпатлана Віка в халаті, з переляканими очима.

— Де він? — холодно спитала Лена.

— Хто? — спробувала вдавати здивування Віка.

— Ти чудово знаєш.

Лена різко відштовхнула її й увійшла всередину.

— Лена, ти що твориш?! — закричала Віка їй услід. — Ти куди взута?!

Але Лена вже не слухала.

Вона пройшла коридором, як у тумані, і рішуче відчинила двері до спальні.

Там був Іван.

Він судорожно натягував штани.

— Лена, тільки не кричи! Я все поясню! — випалив він.

— Не треба мені нічого пояснювати, — спокійно сказала вона.

І наступної секунди вдарила його.

Він зігнувся від болю й упав на коліна.

— Ти зовсім здуріла?! — закричала Віка позаду.

Лена повільно обернулася.

І пішла на неї.

— Лена, я зараз все поясню… — заторохтіла Віка.

— Ще одна, — усміхнулася Лена.

Вона схопила її за волосся й різко смикнула.

Віка втратила рівновагу.

Лена відпустила її, розвернулася й мовчки вийшла з квартири.

У машині вона кілька хвилин просто сиділа, дивлячись у порожнечу.

Сльози не йшли.

Лише глуха, важка образа всередині.

Потім вона завела двигун і поїхала додому.

Туди, де чекали діти.

Приблизно через двадцять хвилин після її повернення двері відчинилися — і зайшов Іван.

— І ти ще сюди прийшов? — холодно сказала Лена. — Можеш одразу повертатися туди, де ти «працюєш допізна».

— Лен, давай поговоримо… — він зробив крок до неї й спробував узяти за руку.

— Не торкайся мене, — відсмикнулася вона. — У тебе є кого торкати. Іди до неї. Я на розлучення вже подала.

Вона показала телефон.

— Лен, не поспішай… Це все дурниця, я її вигнав… я більше туди не піду… — почав він.

— Мені байдуже, — перебила вона. — Я, до речі, вже й твоєму батькові подзвонила. По дорозі додому. І все розповіла.

Іван завмер.

— Він сказав, що скоро приїде.

Піднявшись на шостий поверх ліфтом, Лена була налаштована рішуче.

Вона підійшла до дверей квартири подруги й натиснула дзвінок.

Віка, як вона знала, мала бути вдома — зараз вона не працювала й перебувала в пошуках роботи.

Але двері відкривати не поспішали.

Лена натиснула дзвінок ще раз і тримала його, поки за дверима нарешті не почулися кроки.

Двері відчинилися.

Перед нею стояла розгублена Віка в халаті, з розпатланим волоссям.

— Де він? — холодно запитала Лена.

— Хто? — спробувала удавати здивування Віка.

— Ти прекрасно розумієш, про кого я.

Лена різко відштовхнула подругу й увійшла всередину.

— Лена, ти що твориш?! — закричала Віка їй услід. — Ти куди взута?!

Але Лена вже не слухала.

Вона йшла коридором, як на автопілоті, і різко відчинила двері спальні.

Там був Іван.

Він судорожно намагався натягнути штани.

— Лена, тільки не кричи! Я все поясню! — випалив він.

— Мені нічого пояснювати не треба, я не сліпа, — спокійно відповіла вона.

І наступної миті вдарила його.

Іван зігнувся від болю й упав на коліна.

Віка завмерла позаду, не наважуючись навіть зітхнути.

Лена різко розвернулася до неї.

— Лена, заспокойся, я все поясню… — почала Віка.

— Ще одна, — холодно усміхнулася Лена.

Вона схопила її за волосся й смикнула на себе.

Віка втратила рівновагу, але Лена відпустила її й мовчки вийшла з квартири.

У машині вона сиділа кілька хвилин, дивлячись просто перед собою.

Сльози не йшли.

Лише важка, глуха образа всередині.

Потім завела двигун і поїхала додому — туди, де чекали діти.

Приблизно через двадцять хвилин після її повернення двері відчинилися.

У квартиру зайшов Іван.

— І що ти сюди прийшов? Можеш одразу повертатися туди, де ти «працюєш допізна», — холодно сказала Лена.

— Лен, давай поговоримо… — він зробив крок і спробував узяти її за руку.

— Не торкайся мене, — різко відсмикнула вона. — У тебе є до кого торкатися. Ось і йди до неї.

Вона показала телефон.

— Я вже подала на розлучення.

Ваня зблід, щойно знову почув про батька.

Хоч йому було вже майже тридцять шість, батька він досі боявся як вогню.

Бо той — якщо вже заводився — не стримувався.

І якщо йому не подобались слова сина, особливо коли той скаржився на дружину чи дітей, міг легко «дати по обличчю» просто під час розмови.

І йому було байдуже — син із синцем чи без, боляче чи ні.

Батько не переносив ні нитиків, ні зрадників у сім’ї.

А найцікавіше було те, що всі ці роки Лена, Ваня і їхні діти жили у квартирі діда — батька Вані.

І той так і не переписав житло на сина.

Після приїзду батька Ваня отримав ще й від нього.

Не так, як від Лени — без істерики й без сцени, але жорстко і по суті.

— Щоб я тебе тут більше не бачив, — холодно сказав він.

— Після розлучення я перепишу квартиру на Лену і онуків.

— А ти для мене більше не син.

У квартирі повисла важка тиша.

Ваня стояв, не знаючи, куди подіти погляд.

Лена ж не сказала більше ні слова.

Вона просто дивилася на нього так, ніби остаточно для себе все вирішила.