«Ти що, моїх батьків дешевими сосисками годувати зібралася?!» — крикнула Анна, коли побачила порожній холодильник, а свекруха лише пирхнула: «для твоїх сільських родичів і це забагато»

Анна затихла біля відчиненого холодильника, дивлячись на порожню середню полицю. Ще зранку там чекали свого часу три баночки чорної ікри, слабосолений лосось і нарізка дорогого хамона — усе, що вона купила до ювілею батька. Тепер же на склі сиротливо лежали дві упаковки найдешевших сосисок у бляклому целофані.

Тамара Іванівна, свекруха, навіть не обернулася, спокійно витираючи руки рушником.

— Не треба так зітхати, Аню, ніби трагедія сталася, — рівним голосом мовила вона. — Твої батьки — люди прості, із села на Полтавщині. Для чого їм ті делікатеси? Ще шлунок зіпсують. Картопельки відвариш, сосиски підсмажиш — нормальний стіл для сільських гостей. А Віталику зараз білок потрібен, він до сесії готується. Я все цінне йому забрала.

У Анни потемніло в очах. Вона три тижні брала нічні зміни в приватній клініці, щоб заробити на цей вечір. Їй так хотілося показати батькам, які давно не були в Києві, що в неї все добре, що вона чогось досягла.

— Тамаро Іванівно, це куплено за мої гроші, — тихо, але твердо сказала Анна. — Сергій на цей стіл не дав жодної гривні. Поверніть усе назад. У мого тата сьогодні шістдесятиріччя.

Свекруха повільно обернулася.

— І що тепер, перед твоїми родичами на задніх лапках бігати? — холодно кинула вона. — Мій Сергій через твої панські замашки має почуватися бідняком? Дякуй, що я взагалі прийшла допомогти перед святом. У цій сім’ї інтереси молодшого сина для мене завжди будуть важливіші.

У цей момент у коридорі грюкнули двері — повернувся Сергій. Ледь глянувши на дружину й матір, він одразу став на звичний бік.

— Аню, ну чого ти знову починаєш? — невдоволено буркнув він. — Мама правильно каже. Твій батько й під домашню наливку ті сосиски нормально з’їсть. Навіщо той пафос із чорною ікрою? Віталику зараз важче.

Це був удар у саме серце. Людина, з якою вона прожила три роки, навіть не намагалася її підтримати.

Анна глибоко вдихнула. І замість сліз раптом усміхнулася — спокійно й дуже холодно.

— Добре, Сергію. Хай буде по-вашому.

Свекруха задоволено хмикнула, схопила пакет із продуктами й рушила до дверей.

— Сергійку, допоможи мені мішок донести.

У поспіху вона залишила свою велику шкіряну сумку в передпокої.

Щойно двері зачинилися, Анна швидко відкрила сумку. Так і є — на дні, загорнуті в серветки, лежали баночки з ікрою та лосось.

Вона мовчки повернула продукти до холодильника. А замість них поклала всередину дешеві сосиски, старий контейнер із вчорашнім рагу й навмисно погано закрила кришку.

За хвилину Сергій повернувся.

— Мама сумку забула.

Він забрав її й знову вийшов.

Справжня причина «турботи» про Віталика відкрилася дуже швидко. На кухні залишився планшет Сергія, синхронізований із телефоном. На екрані висвітився чат:

«Мам, ти забрала ікру й рибу? Батьки Каріни вже їдуть. Її тато з міністерства, не можна осоромитися. Скажемо, що все самі купили в “Good Wine”».

Анну охопила крижана зневага. Ніякої турботи про сесію. Свекруха просто вкрала продукти, щоб похизуватися перед багатими сватами молодшого сина.

За пів години приїхали батьки Анни — Петро Степанович і Валентина Михайлівна. Втомлені після дороги, але щасливі. Мама привезла домашній пиріг, а батько — старий дерев’яний футляр.

Коли всі сіли за стіл, Сергій побачив ікру, лосось і хамон — і зблід.

— Ти звідки це взяла? — прошипів він дружині.

— У нас же свято, Сергію, — спокійно відповіла Анна.

За вечерею чоловік поводився зухвало. А коли Петро Степанович запитав про роботу, Сергій усміхнувся:

— Ну, нам до ваших успіхів далеко. Ми люди міські, копійку рахуємо. Не те що в селі — можна доньці гроші на такі столи висилати.

У кімнаті запала тиша.

І раптом задзвонив телефон Сергія. На екрані — «Мама».

Він увімкнув гучний зв’язок.

— Сергію!!! — заверещала Тамара Іванівна. — Ця твоя ненормальна мене знищила! Ми сіли за стіл із батьками Каріни, я відкриваю сумку… а там смердючі сосиски й протухле рагу! Все вивалилося прямо на штани батькові Каріни! Вони нас вигнали! Весілля не буде!

Сергій схопився й кинувся до Анни.

— Ти що наробила?! Ти братові життя зламала!

Він замахнувся рукою — але в ту ж мить його зап’ястя перехопила сильна рука Петра Степановича.

— Руку опусти, — тихо сказав тесть. — І голос теж.

— Це моя квартира! — закричав Сергій. — Забирайтеся звідси!

Петро Степанович спокійно відкрив дерев’яний футляр і поклав перед ним документи.

— Твоя квартира? — перепитав він. — Цю квартиру три роки тому купив я. І оформлена вона на мою доньку. Ти тут навіть не прописаний.

Сергій зблід остаточно.

— І ще одне, — додав тесть. — Батько Каріни добре знає мене. Думаю, йому буде цікаво почути, хто саме намагався пригостити його сім’ю краденими делікатесами.

Уся пиха Сергія зникла за секунду.

— Аню… ну давай поговоримо… мама просто перегнула…

Анна мовчки підійшла до дверей і широко їх відчинила.

— Збирай речі, Сергію. У тебе п’ять хвилин.

Через три хвилини він уже тягнув валізу сходами вниз.

Наостанок Анна кинула йому вслід другу упаковку дешевих сосисок.

— Передай Віталику. Йому ж білок потрібніший.

Двері зачинилися.

У квартирі стало тихо й напрочуд легко дихати.

Петро Степанович налив дружині й собі домашньої наливки, взяв ложечку чорної ікри й усміхнувся доньці:

— Ну що, доню, може тепер нормально відсвяткуємо?