— Ти що, багата стала?! — різкий голос пролунав просто над вухом так несподівано, що я мало не впустила баночку крему з рук. — За такі гроші мазюкатися? Та це ж дурість! Потім без нього жити не зможеш!Я подивилася на ту жінку уважніше. Вона була похмура, втомлена, із сірим обличчям і якимось болем у очах. У руках стискала дешевий пластиковий кошик, набитий товарами по акції, а говорила так, ніби я щойно зробила щось аморальне. Наче дозволити собі хороший крем — це вже злочин.

— Ти що, багата стала?! — різкий голос пролунав просто над вухом так несподівано, що я мало не впустила баночку крему з рук. — За такі гроші мазюкатися? Та це ж дурість! Потім без нього жити не зможеш!

У магазині стало тихо лише на секунду, але мені здалося, ніби на мене дивляться всі. Я стояла біля полиці з косметикою й тримала в руках той самий крем — дорогий, якісний, відомої фірми. На нього була величезна знижка, майже вдвічі дешевше, і вперше за довгий час мені захотілося купити щось не дітям, не в дім, не «на потім», а собі. Просто так. Просто тому, що я теж жінка.

Я подивилася на ту жінку уважніше. Вона була похмура, втомлена, із сірим обличчям і якимось болем у очах. У руках стискала дешевий пластиковий кошик, набитий товарами по акції, а говорила так, ніби я щойно зробила щось аморальне. Наче дозволити собі хороший крем — це вже злочин.

— То крем поганий? — несміливо спитала я, бо її впевненість навіть мене збила з пантелику. — Ви користувалися ним?
Жінка гірко всміхнулася й похитала головою. Від тієї усмішки мені стало незручно, ніби я випадково торкнулася чужої рани. Вона дивилася не на мене, а кудись крізь мене, наче згадувала щось дуже особисте й болюче.

— У тому й проблема, що хороший, — сказала вона тихо, але злість у голосі нікуди не зникла. — Помажешся місяць-два, шкіра звикне до нормального догляду. А потім що? Знижка закінчиться, грошей не стане — і будеш дивитися в дзеркало, як усе сохне й старіє.

Вона говорила про крем, але я раптом відчула, що справа зовсім не в косметиці. То був страх людини, яка колись дозволила собі щось хороше, а потім життя жорстоко це відібрало. І тепер вона ніби забороняла собі радіти наперед, щоб потім не було так боляче.

Я мовчала, а в голові одна за одною спливали знайомі фрази з дитинства. «Не бери дитину на руки — розбалувана буде». «Не хвали чоловіка — сяде на голову». «Не привчай себе до хорошого життя — потім важко буде». Здається, нас усе життя вчили не любити занадто сильно, не радіти занадто голосно й нічого доброго від життя не чекати.

Моя мама теж так жила. Вона роками складала красиві сервізи «на свято», берегла нові рушники «для гостей» і майже ніколи нічого не купувала собі. Навіть коли тато приносив зарплату й казав: «Візьми щось гарне», вона лише відмахувалася й відповідала, що це дурниці, бо гроші можуть знадобитися на чорний день.

Той чорний день так і не настав. Зате настала старість, втома й лікарні. А красивий сервіз стояв у шафі майже новий, вкритий пилом, ніби чекав якогось особливого життя, яке так і не прийшло.

Я пам’ятаю, як одного разу мама дивилася на себе в дзеркало й тихо сказала:
— Я все життя берегла гроші, а молодість не вберегла…

І від тих слів у мене стислося серце. Бо справді — ми часто відкладаємо життя «на потім». Не носимо гарний одяг, не купуємо собі смачної кави, не дозволяємо відпочити, не говоримо теплих слів. Наче боїмося звикнути до щастя.

А ще страшніше — як люди економлять на любові. Не обіймають дітей зайвий раз, щоб «не привчати до рук». Не кажуть близьким про почуття, бо раптом їх не оцінять. Не хвалять, не цілують, не підтримують — усе ніби про запас, ніби ніжність може закінчитися.

У нашому під’їзді жила жінка, яка все життя виховувала сина дуже суворо. Вона ніколи не гладила його по голові, не жаліла, навіть коли він плакав.

Казала:
— Чоловік має бути сильним.
Тільки потім той хлопчик виріс у холодного чоловіка, який не вмів нікого любити. Він не дзвонив матері, не приїжджав у гості, не обіймав власних дітей. І вона плакала сусідкам, що син став чужим, навіть не розуміючи, коли саме між ними виросла та крижана стіна.

До поганого теж швидко звикаєш. До самотності. До грубих слів. До дешевих речей і до життя без радості. Людина може роками переконувати себе, що їй нічого не потрібно, а потім одного дня зрозуміти, що всередині вже давно порожньо.
Я стояла посеред магазину й дивилася на той крем так, ніби від нього залежало щось значно більше, ніж просто стан шкіри. Наче це був маленький вибір між «терпіти» і «дозволити собі». Між звичкою жити в нестачі й сміливістю хоч трохи подбати про себе.
І я його купила.
Вийшла з магазину з маленьким пакетом у руках, а на душі було дивно тепло. Люди поспішали повз, сигналили машини, хтось сварився телефоном, а я йшла й усміхалася, як дитина. Бо вперше за довгий час відчула: я не зобов’язана все життя готувати себе до поганого.
Можливо, хороше й справді не триває вічно. Можливо, крем закінчиться, гроші теж, молодість мине, а люди інколи йдуть із нашого життя. Але це не означає, що треба добровільно жити без тепла, любові й маленьких радощів.
Бо найстрашніше — не втратити хороше.

Найстрашніше — так ніколи й не дозволити собі до нього звикнути.