«Мама завжди казала одне… але я зрозуміла це тільки після її слів»— Доню, запам’ятай одне… — мама знову сказала це своїм спокійним голосом.

— Доню, запам’ятай одне… — мама знову сказала це своїм спокійним голосом.

Я стояла біля дзеркала, фарбувала губи і вже наперед знала, що буде далі.

— Мам, ну тільки не починай… — з усмішкою сказала я.

— Я не починаю. Я просто хочу, щоб ти не зробила моїх помилок.

Я зітхнула.

— Я не ти.

Вона на секунду замовкла.

— Я знаю… але біль у всіх однаковий.

Я тоді не розуміла, про що вона.

Чесно.

Мені здавалось, що життя — це щось просте.

Зустрілись, закохались, побудували щось разом.

Що якщо є почуття — значить все складеться.

Я навіть не допускала думки, що можна любити… і бути не потрібною.

— Ти знову до нього? — спитала мама, коли я вже взувалась.

— Так.

— Він за тобою зайде?

Я зробила вигляд, що не почула.

— Я сама піду.

— Чому він ніколи не приходить за тобою?

Я різко відповіла:

— Бо йому так зручніше!

Мама тихо сказала:

— А тобі?

Я нічого не відповіла.

Бо правда була в тому… що мені не було зручно.

Мені просто хотілось, щоб він був.

Я пам’ятаю той вечір.

Я чекала його.

На тій самій лавці.

Вже годину.

Потім ще.

Телефон мовчав.

Я написала:

“Ти де?”

Він відповів через 40 хвилин:

“Затримався. Давай іншим разом.”

І все.

Просто так.

— Він просто зайнятий, — сказала я собі.

І знову пішла до нього наступного дня.

І ще через день.

І ще.

— Доню… — мама стояла на кухні, коли я повернулась.

— Що?

— Ти щаслива?

Я не витримала.

— Чому ти постійно це питаєш?!

— Бо я бачу твої очі.

— І що в них?

Вона тихо відповіла:

— Ти чекаєш більше, ніж отримуєш.

Я різко сказала:

— Це тимчасово.

— А якщо ні?

— Мам, ти не розумієш!

Вона тільки тихо прошепотіла:

— Я колись теж так казала…

Я не слухала.

Я виправдовувала.

Його.

Його поведінку.

Його мовчання.

Його байдужість.

Бо легше було придумати причину… ніж прийняти правду.

— Ти мене любиш? — спитала я його одного вечора.

Він лежав поруч і гортав телефон.

— Ну люблю…

— Чому ти так кажеш?

— Як?

— Ніби тобі все одно.

Він роздратовано зітхнув:

— Ти знову починаєш?

— Я просто хочу відчути…

— Що відчути?

Я замовкла.

Бо навіть не знала, як пояснити те, що відчуває серце.

Я почала втрачати себе.

Поступово.

Непомітно.

Я перестала казати, що мені не подобається.

Перестала ображатись.

Перестала вимагати.

Бо боялась, що він піде.

І знаєш, що найгірше?

Я почала звикати до того, що мене люблять наполовину.

— Ти стала тихою, — сказала подруга.

— Я просто спокійна.

— Ні… ти ніби себе сховала.

Я усміхнулась.

— Все нормально.

Але всередині було зовсім не нормально.

Одного вечора мама зайшла до мене в кімнату.

Я сиділа в темряві.

— Світло не вмикаєш?

— Не хочу.

Вона сіла поруч.

— Він не написав?

Я ледве прошепотіла:

— Ні…

— Скільки вже?

— Два дні.

Мама мовчала.

Потім тихо сказала:

— Доню… любов не повинна змушувати тебе рахувати години мовчання.

І тоді… я заплакала.

Але навіть після цього… я залишилась.

Бо вірила.

Що він зміниться.

Що він зрозуміє.

Що він оцінить.

І знаєш, коли все закінчилось?

Не було сцени.

Не було сварки.

Не було “давай поговоримо”.

Він просто перестав відповідати.

Повністю.

Наче мене ніколи не було.

Я сиділа з телефоном в руках.

Дивилась на чат.

На свої повідомлення.

“Ти де?”
“Все добре?”
“Відповіси?”

І нічого у відповідь.

— Напиши ще, — сказала подруга.

— Я вже все написала…

— Подзвони.

— Я не хочу більше принижуватись…

Вона подивилась на мене і тихо сказала:

— Ти не принижуєшся зараз… ти принижувалась весь цей час.

Я повернулась додому.

Мама стояла біля вікна.

— Доню…

І все.

Більше нічого не треба було.

Я розплакалась.

— Мам… чому так боляче?

Вона обійняла мене міцно.

— Бо ти любила.

— Чому він так зробив?

— Бо він не вмів інакше.

— А я?

Вона подивилась мені в очі.

— А ти просто віддала себе не тій людині.

Я довго мовчала.

А потім тихо сказала:

— Ти була права…

Вона закрила очі.

— Я не хотіла, щоб ти це зрозуміла такою ціною…

Тієї ночі я довго не спала.

І в голові крутились її слова.

Ті самі.

Які я стільки разів не хотіла чути.

“Не біжи за тим, хто не біжить до тебе…”

“Якщо людина любить — ти це відчуваєш…”

“Ти не повинна випрошувати любов…”

І тільки тоді… я зрозуміла.

Не розумом.

Серцем.

Зараз, коли мене питають:

— Як не помилитись?

Я відповідаю:

— Ти все одно помилишся.

— То що тоді робити?

Я тихо кажу:

— Просто не ігноруй те, що відчуваєш.

Бо правда дуже проста.

Але ми її завжди ускладнюємо.

Мама завжди казала одне.

І я так довго цього не приймала.

“Тебе повинні любити так, щоб ти не сумнівалась…
навіть коли мовчите.”