«Ти мене ще любиш?» — і тиша сказала більше, ніж слова. — Ти знову пізно… — сказав я тихо, навіть не дивлячись на неї. — Я вже не пам’ятаю, коли ми вечеряли разом.

— Ти знову пізно… — сказав я тихо, навіть не дивлячись на неї. — Я вже не пам’ятаю, коли ми вечеряли разом.

— Я працюю, ти ж знаєш, — відповіла вона швидко, знімаючи куртку. — Не починай, будь ласка.

— Я не починаю… — я зробив паузу і нарешті подивився на неї. — Я просто хочу зрозуміти, що з нами відбувається.

— Нічого не відбувається, — вона знизала плечима. — Все як завжди.

— От саме це і лякає, — я гірко усміхнувся. — “Як завжди” стало якимось чужим.

— Ти драматизуєш, — сказала вона і пішла на кухню. — У всіх так буває.

— Ні, — я пішов за нею. — У всіх буває складно, але не у всіх стає байдуже.

— Мені не байдуже, — різко відповіла вона. — Просто я втомилась.

— Від чого? Від мене? — я дивився прямо в очі.

— Від усього… — вона відвернулась. — Від розмов, від пояснень, від того, що постійно треба щось рятувати.

— А ти хочеш рятувати? — я запитав тихіше.

— Я не знаю… — вона замовкла і провела рукою по волоссю. — Чесно, я не знаю.

— От і вся відповідь, — я сів на стілець і опустив очі. — Раніше ти знала.

— Раніше було інакше, — тихо сказала вона.

— Ні… — я похитав головою. — Раніше ми були іншими.

— Ти хочеш сказати, що це моя вина? — в її голосі з’явилась напруга.

— Я хочу сказати, що ми обидва це допустили, — відповів я спокійно. — Просто ти здалась раніше.

— Я не здалась! — вона різко підняла голос. — Я просто більше не можу робити вигляд, що все добре!

— А я не прошу робити вигляд, — я подивився на неї. — Я прошу чесності.

— Добре… — вона глибоко вдихнула. — Тоді чесно?

— Так, — відповів я.

— Мені стало холодно, — сказала вона тихо. — Не через щось одне… просто з часом.

— І ти мовчала? — я відчув, як щось всередині стискається.

— А що я мала сказати? — вона подивилась на мене. — Що я поступово перестаю відчувати те, що було?

— Так… — я ковтнув. — Саме це.

— І що б це змінило? — вона сумно посміхнулась. — Ти б почав старатись більше? На тиждень? На місяць?

— Я б хоча б знав, за що боротись, — відповів я тихо.

— А я вже не впевнена, що є за що, — сказала вона.

— Ти мене ще любиш? — я спитав прямо.

— Не став це питання… — вона закрила очі.

— Скажи, — я наполіг.

— Я не знаю, — вона ледве чутно видихнула.

— І це все? — я усміхнувся, але очі вже були зовсім не ті. — Оце і є наш кінець?

— Я не хотіла, щоб так було, — сказала вона тихо.

— Але стало, — відповів я. — І найгірше, що ми навіть не помітили, коли.

— Я помічала… — вона опустила голову. — Просто боялась це визнати.

— А я помічав і вдавав, що все нормально, — я гірко посміхнувся. — Оце і є правда.

— І що тепер? — вона подивилась на мене.

— Тепер? — я зробив паузу. — Тепер або ми почнемо все з нуля… або закінчимо це чесно.

— Я не впевнена, що зможу почати заново, — сказала вона.

— А я не впевнений, що хочу залишитись там, де мене вже не відчувають, — відповів я.

— Тобто це все? — її голос трохи затремтів.

— А хіба це ще щось? — я тихо запитав.

— Ми ж були… — вона не договорила.

— Були, — я кивнув. — Але “були” — це вже минуле.

— Мені страшно, — сказала вона.

— Мені теж, — відповів я. — Але ще страшніше залишитись там, де вже пусто.

— Я не хотіла, щоб ми стали такими, — вона витерла сльози.

— Ніхто не хоче, — я сказав спокійно. — Просто це стається, коли перестаєш тримати.

— Вибач… — тихо сказала вона.

— Не треба, — я похитав головою. — Ми обидва тут винні.

— Ти будеш мене пам’ятати? — вона подивилась прямо в очі.

— Я буду пам’ятати, як ми любили, — відповів я. — А не як це закінчилось.

— Прощавай… — сказала вона на виході.

— Прощавай, — відповів я.

І от коли двері закрились, я вперше зрозумів одну просту річ:

— Ми не розійшлись сьогодні…
— ми розійшлись набагато раніше… просто сьогодні це визнали.