Коли ти бачиш, що якась людина буквально кладе перед тобою поклони, висловлює захоплення та надмірну прихильність — її остерігайся !
Часто, довіряючи людям ми можемо обпікатися і розчаровуватися. Розуміти , що помилились, що даремно довірились. Але, як нам дізнатися, кому можна довіряти, а кому ні? Як навчитися розбиратися в людях?
Якось, учень запитав у старого монаха: «Як я можу навчитися розбиратися в людях, як мені зрозуміти кому я можу довіряти, а кому ні, хто мені друг, а хто ворог ?»
– Для початку я скажу, кого ти маєш побоюватися, — відповів монах.
— Найбільше побоюйся тих людей, які найдобріші на вигляд! Коли ти бачиш, що якась людина буквально кладе перед тобою поклони, висловлює захоплення та надмірну прихильність — її остерігайся !
— Як так може бути ? — здивовано запитав учень. — Поясніть мені це !
— Бо ця людина найпершою тебе і зрадить, – зітхнув монах .
— Але ж чому? Кому ж тоді я можу довіряти? – запитав схвильовано учень .
— А довіряти варто тим людям, які завжди говорять тобі правду , якою б вона не була . Хто щирий та простий з собою, хто не хоче здатися кращим. Ось ці люди завжди підтримають тебе та прийдуть на допомогу!
А вкінці старий монах додав: «Істинне смирення завжди непомітне, тому його важко знайти, але, коли знайдеш його — воно тебе ніколи не зрадить». Джерело
Вам також може сподобатись
Я пам’ятаю той день, коли він поїхав, до найменших деталей. На подвір’ї стояла стара валіза, яку ми позичили у сусідів. Діти трималися за його куртку і не розуміли, чому тато їде так далеко. А я посміхалася, хоча всередині все стискалося від страху. — Це ненадовго, — сказав він. — Я поїду, зароблю і повернуся. — У вас буде все. Я кивала, бо хотіла в це вірити. Перші тижні він дзвонив щодня. Розповідав про роботу, про людей, про нове життя. Я слухала і уявляла, як нам стане легше. Як діти підуть у школу в новому одязі. Потім дзвінки стали рідшими. Раз на кілька днів. Потім раз на тиждень. І кожного разу його голос ставав чужішим. Гроші не приходили. Я чекала тиждень. Потім другий. Потім почала позичати у знайомих.
— «Ти знову прийшов без дзвінка і вже шукаєш, що в нас на плиті?» — «А що такого, я ж рідний!» — «Рідний — не означає, що можна заходити в наш дім як у їдальню і забувати, що в чужому затишку теж є свої правила»Після весілля Марта й Богдан не мали ані розкішних подарунків, ані готової квартири з новими меблями, ані того легкого старту, про який так часто мріють молоді люди. У них було дещо інше — бажання все побудувати власними руками, звичка рахувати кожну гривню і вперта віра, що навіть із малого можна виростити велике, якщо діяти разом. Саме тому, коли постало питання, де жити після свята, вони обрали не найкомфортніший, але найрозумніший варіант: тимчасово оселитися в старій двокімнатній квартирі тітки Богдана, яка вже кілька років мешкала за містом і давно пропонувала привести житло до ладу. Квартира стояла пусткою, вимагала ремонту, зате не потребувала орендної плати, а це для них означало одне — шанс швидше стати на ноги.
