Скільки може тривати декрет?Моя невістка вже 7 років не працює — Ти знову про роботу починаєш? — Оксана з гуркотом поставила чашку на стіл. — Мамо, моїй дитині потрібна мама, а не офіс! — Дитині вже сім років, — тихо відповіла Галина Іванівна, дивлячись просто їй у вічі. — І вона вже другий рік ходить до школи.

Скільки може тривати декрет?Моя невістка вже 7 років не працює

— Ти знову про роботу починаєш? — Оксана з гуркотом поставила чашку на стіл. — Мамо, моїй дитині потрібна мама, а не офіс!

— Дитині вже сім років, — тихо відповіла Галина Іванівна, дивлячись просто їй у вічі. — І вона вже другий рік ходить до школи.

На кухні стало так тихо, що було чути, як у чайнику ще потріскує метал після кипіння. Андрій, який сидів між матір’ю та дружиною, зробив вигляд, що дуже захоплений телефоном. Як завжди.

Галина Іванівна давно навчилася мовчати. За останні сім років вона проковтнула стільки образ, що, здавалося, вже нічого не могло її здивувати. Але цього ранку терпіння закінчилося.

Вона прокинулася о шостій, приготувала сніданок, зібрала онука до школи, випрасувала форму, знайшла загублений щоденник, а потім ще й побігла до магазину за хлібом. Повернувшись, побачила знайому картину: невістка лежала на дивані під ковдрою й дивилася серіал.

— Оксано, ти хоч посуд після вечері могла б помити? — спокійно запитала вона.

— Я цілу ніч погано спала.

— Через що?

— Просто погано почувалася.

Галина Іванівна мовчки кивнула. За сім років вона чула десятки причин.

То боліла голова.

То був стрес.

То погана погода.

То магнітні бурі.

То “дитина ще маленька”.

А потім дитина вже ходила в садочок.

Після садочка — у школу.

Причини змінювалися. Незмінним залишалося лише одне — Оксана не працювала жодного дня.

Коли син одружувався, Галина Іванівна щиро раділа.

— Мамо, вона дуже добра, — говорив Андрій. — Просто трохи сором’язлива.

І справді, перші місяці після весілля Оксана справляла гарне враження. Усміхнена, ввічлива, завжди дякувала за допомогу.

Потім народився Максим.

Ніхто навіть не думав дорікати молодій мамі.

Навпаки.

Галина Іванівна сама запропонувала допомогу.

Після роботи забігала купити продукти.

Готувала вечерю.

Залишалася з онуком, щоб невістка могла відпочити.

— Не знаю, що б ми без вас робили, — не раз казала Оксана.

Тоді ці слова були щирими.

Принаймні так здавалося.

Минув рік.

Потім другий.

Потім третій.

Максим уже бігав по квартирі, сам їв ложкою й засинав без заколисування.

Одного вечора Андрій обережно сказав дружині:

— Може, вже почнеш потроху шукати роботу?

Оксана образилася.

— Тобто я вам уже заважаю вдома?

— Я не це мав на увазі.

— Саме це.

Розмова закінчилася сльозами.

І Андрій більше до неї не повертався.

Минали роки.

Галина Іванівна все частіше ловила себе на думці, що живе не у власній квартирі.

Після роботи вона поспішала додому не відпочивати, а на другу зміну.

Готувала.

Прибирала.

Прала.

Допомагала онуку з уроками.

Навіть комунальні платежі оплачувала сама, бо син часто затримувався на роботі.

Оксана тим часом навчилася дуже красиво говорити.

— Я ж займаюся дитиною.

— Я створюю затишок.

— Я теж втомлююся.

Але Галина Іванівна дедалі рідше бачила той затишок.

На підвіконні стояли засохлі квіти.

У ванній накопичувався кошик із білизною.

Пил лежав навіть на телевізорі.

Одного дня сусідка Марія покликала Галину Іванівну випити кави.

— Ти змарніла, — сказала вона.

— Та все нормально.

— Не нормально.

Жінка мовчала.

— Це через невістку?

Галина Іванівна лише зітхнула.

— Я ж не проти допомагати. Але вже сім років усе тримається на нас із сином.

Марія уважно подивилася на подругу.

— А квартира чия?

— Моя.

— І вони живуть у тебе?

— Так.

— Комунальні хто платить?

— Ми з Андрієм.

— Продукти?

— Переважно теж.

Марія поставила чашку.

— Галинко… А ти випадково не переплутала допомогу з тим, що тебе просто використовують?

Ці слова боляче різонули.

Бо саме про це Галина Іванівна боялася подумати.

Увечері вона довго не могла заснути.

У голові крутилися дрібниці, які раніше вона не помічала.

Оксана майже ніколи не питала, чи не втомилася свекруха.

Не цікавилася її здоров’ям.

Не пропонувала допомоги.

Якось Галина Іванівна три дні лежала з температурою.

Обід тоді замовили через доставку.

Посуд залишився в мийці.

А онука до школи все одно збирала вона.

Бо, як сказала невістка:

— Ви ж краще знаєте, де його речі.

Через кілька днів сталася подія, яка остаточно відкрила їй очі.

Галина Іванівна повернулася додому раніше.

На роботі вимкнули світло, тому всіх відпустили.

Відчинивши двері, вона почула сміх із кухні.

Оксана говорила телефоном.

— Та яка мені робота? — сміялася вона. — Навіщо? Тут усе є. Андрій заробляє, свекруха все робить. Треба бути дурною, щоб добровільно лізти працювати.

Галина Іванівна завмерла.

Вона навіть не одразу зрозуміла, що ці слова сказані саме про неї.

— Ні, я ще років п’ять точно нікуди не піду, — продовжувала Оксана. — А там побачимо. Якщо вже звикли мене утримувати, то нехай утримують далі.

У Галини Іванівни затремтіли руки.

Пакет із продуктами вислизнув на підлогу.

Яблука покотилися коридором.

Оксана різко обернулася.

На її обличчі вперше за багато років промайнув справжній переляк.

— Галино Іванівно… Ви давно прийшли?..

Жінка повільно підняла яблуко, поклала його назад у пакет і спокійно відповіла:

— Достатньо давно, щоб нарешті зрозуміти, ким я була для тебе всі ці сім років.

І саме в цю мить вона прийняла рішення, яке вже за кілька днів повністю змінить життя всієї родини…

Після тієї розмови Галина Іванівна більше не сказала невістці жодного слова.

Не було крику.

Не було докорів.

Не було навіть сліз.

Вона лише мовчки розклала продукти по полицях, зачинилася у своїй кімнаті й довго сиділа біля вікна. У голові раз по раз звучала одна й та сама фраза:

— «Навіщо мені робота? Тут усе є…»

Того вечора Андрій повернувся пізно.

— Мамо, що сталося? Оксана сказала, що ти чомусь образилася.

Галина Іванівна подивилася на сина.

— А ти сам не хочеш у неї запитати?

— Ну… ви ж знаєте її характер…

— Ні, Андрію. Сім років я знала лише той характер, який вона показувала мені. Справжній я почула сьогодні.

Вона дослівно повторила все, що випадково почула.

Син мовчав.

Спочатку дивився в підлогу.

Потім нервово потер долонями обличчя.

— Мамо… може, вона сказала це згарячу?

— Сім років — це теж згарячу?

Наступного ранку все було незвично.

Галина Іванівна не приготувала сніданок.

Не розбудила онука.

Не поставила чайник.

Вона спокійно одяглася й поїхала на роботу.

О сьомій ранку квартиру розбудив голос Оксани.

— Андрію! Де сніданок?

— Не знаю…

— Максим ще спить!

— То розбуди його.

— Я не встигаю!

Андрій уперше за довгі роки зрозумів, скільки всього робила його мама.

Через двадцять хвилин дитина плакала, бо не могла знайти спортивну форму.

На плиті пригоріла яєчня.

Автобус до школи поїхав без них.

Максим запізнився на перший урок.

Увечері Оксана зустріла свекруху з невдоволеним обличчям.

— Ви хоча б попередили, що нічого не будете робити.

— А чому я повинна попереджати?

— Бо ми розраховували…

— Саме це мене й турбує, — спокійно відповіла Галина Іванівна. — Ви занадто давно на мене розраховуєте.

За кілька днів вона зробила ще один крок.

Комунальні платіжки поклала перед сином.

— Відтепер оплачуйте самі.

Андрій здивовано підняв очі.

— Мамо…

— У мене теж є життя. Я хочу відкладати гроші на себе, а не утримувати трьох дорослих людей.

Оксана різко втрутилася.

— Це ви зараз про кого?

— Про тебе теж.

— Я сиджу з дитиною!

— Пів дня дитина в школі.

— Я займаюся домом!

Галина Іванівна мовчки провела пальцем по полиці.

На пальці залишився товстий шар пилу.

Оксана почервоніла.

Того ж вечора між подружжям спалахнула сварка.

— Ти могла б хоча б спробувати знайти роботу, — тихо сказав Андрій.

— І ти туди ж?

— Ми ледве тягнемо всі витрати.

— То заробляй більше.

— Я працюю шість днів на тиждень!

— Це твої проблеми.

Андрій здивовано подивився на дружину.

Раніше вона такого не говорила.

А може, він просто не хотів чути.

Минув тиждень.

Галина Іванівна навмисно більше не прибирала спільні кімнати.

Не прала чужі речі.

Не купувала продукти.

Квартира змінилася до невпізнання.

У холодильнику стояли лише кілька йогуртів, кетчуп і відкритий пакет молока.

У раковині височів посуд.

На підлозі лежали дитячі іграшки.

Оксана почала дратуватися через дрібниці.

— Андрію, винеси сміття!

— Андрію, купи вечерю!

— Андрію, забери Максима!

— Андрію, мені треба відпочити!

Одного вечора він несподівано відповів:

— А коли відпочиваю я?

У квартирі настала тиша.

За кілька днів Галина Іванівна випадково зустріла в магазині маму однокласниці Максима.

— Я давно хотіла вам сказати… — несміливо почала жінка. — Ваш онук часто після уроків чекає майже годину, поки за ним прийдуть.

— Як це?

— Каже, що мама іноді забуває, о котрій закінчуються заняття.

У Галини Іванівни похололо всередині.

Вона нічого не відповіла.

Лише подякувала.

Увечері вона запитала онука:

— Максимчику, це правда?

Хлопчик знизав плечима.

— Мама іноді каже: «Посидь ще трохи, я не встигла».

— Часто?

— Ну… майже щотижня.

Галина Іванівна ледве стримала сльози.

Вона завжди думала, що невістка присвятила життя дитині.

А виявилося, що дитина часто залишалася чекати сама.

Наступного дня вона повернулася додому трохи раніше.

Оксани не було.

Максим сидів із планшетом.

— А мама де?

— Пішла до подруги.

— Коли?

— Давно.

— Сказала, коли повернеться?

— Ні.

Галина Іванівна подивилася на годинник.

Минуло майже три години.

Телефон Оксани мовчав.

Повернулася вона лише ввечері.

Весела.

Із новою сумкою в руках.

— Ой, а ви вже вдома?

— А де була дитина?

— Ну вдома ж.

— Одна?

— Він уже великий.

Галина Іванівна більше не сперечалася.

Вона лише мовчки пішла до своєї кімнати.

Тієї ж ночі вона дістала папку з документами на квартиру.

Уважно переглянула кожен аркуш.

Потім зателефонувала своїй давній знайомій — юристці.

— Світлано, мені потрібна консультація.

— Сталося щось серйозне?

— Здається, я надто довго дозволяла користуватися своєю добротою.

Юристка уважно вислухала історію.

Після короткої паузи сказала:

— Галинo, квартира належить тільки тобі. Іноді любов до дітей закінчується там, де починається повна безвідповідальність дорослих.

Галина Іванівна поклала слухавку.

Вперше за багато років вона відчула не провину.

А полегшення.

Наступного ранку вона покликала сина й невістку на серйозну розмову.

— У вас є рівно два місяці, щоб знайти окреме житло. За цей час, Оксано, ти маєш влаштуватися на роботу. Якщо цього не станеться, я сама вирішу питання щодо вашого проживання.

Оксана голосно розсміялася.

— Ви нас лякаєте? Андрій ніколи не дозволить вигнати свою сім’ю.

Галина Іванівна перевела погляд на сина.

Андрій мовчав.

Дуже довго.

А потім тихо сказав лише одну фразу:

— Мама має рацію…

Обличчя Оксани миттєво зблідло.

Вона ще не знала, що це був лише початок подій, після яких її життя вже ніколи не стане таким, як раніше…