Та ти що, переживаєш? — він засміявся і відкинувся на стілець. — Я ж тобі сказав: все під контролем. — Та я не переживаю… — відповів я, хоча сам відчував, як всередині щось не дає спокою. — Просто сума велика.

 

— Та я не переживаю… — відповів я, хоча сам відчував, як всередині щось не дає спокою. — Просто сума велика.

— Велика? — він нахилився вперед. — Так а як ти хочеш заробити, не ризикуючи? Слухай, це шанс. Реальний шанс.

— А якщо… — я зам’явся.

— Якщо що? — перебив він. — Якщо не вийде? Ти серйозно? Ми коли-небудь програвали по-крупному?

Я замовк.

— От бачиш, — він посміхнувся. — Я ж не чужий тобі. Ми ж разом усе починали.

— Я знаю…

— То довірся мені.

Це “довірся” тоді прозвучало так легко… ніби це дрібниця.

Того вечора вдома було тихо.

— Ти щось нервовий, — сказала дружина, ставлячи чай на стіл. — Що сталося?

— Нічого… просто думаю.

— Про що?

Я сів навпроти.

— Є одна справа. Може сильно змінити наше життя.

Вона одразу насторожилась.

— В яку сторону?

— В кращу.

— Ти так завжди кажеш, коли щось ризиковане, — вона подивилась прямо в очі. — Скільки треба?

Я видихнув.

— Всі.

— Всі? — вона навіть не повірила. — Ти серйозно зараз?

— Так.

— Ти хоч розумієш, що ти кажеш? — її голос став твердіший. — Це наші гроші. Наші роки роботи.

— Я знаю.

— А якщо ти помиляєшся?

— Я не помиляюсь.

— Чому ти так впевнений?

Я зробив паузу.

— Бо це він.

Вона опустила очі.

— Ти довіряєш йому більше, ніж мені?

— Ні, ти що…

— Тоді чому ти навіть не сумніваєшся?

Я не знайшов відповіді.

— Я просто відчуваю, що це правильно.

Вона тихо сказала:

— Я відчуваю, що це може нас зламати…

— Все буде добре, — сказав я, але вже не так впевнено.

— Ти гарантуєш? — вона підняла очі.

Я мовчав.

— От бачиш… навіть ти не віриш до кінця.

Наступного дня я зустрівся з ним.

— Ну що, ти подумав? — одразу спитав він.

— Так.

— І?

Я дістав пакет.

— Ось.

Він навіть не здивувався.

— Я знав, що ти не підведеш.

— Тільки давай чесно… — сказав я. — Без сюрпризів.

Він засміявся.

— Та які сюрпризи? Ти мене за кого маєш?

— Просто хочу почути це від тебе.

Він подивився мені прямо в очі.

— Я тебе не кину.

Я простягнув руку.

— Добре.

Він потиснув.— Все буде красиво.

Перші дні він дзвонив сам.

— Все йде по плану.
— Вже є домовленості.
— Ще трохи і будемо в плюсі.

— Точно? — перепитував я.

— Та розслабся ти вже, — сміявся він. — Чого ти такий напружений?

— Бо це все, що в мене було.

— Було, — поправив він. — Тепер буде більше.

Я хотів йому вірити.

І вірив.

А потім дзвінки стали коротшими.

— Я на зустрічі.
— Передзвоню.
— Зайнятий.

— Коли поговоримо нормально? — питав я.

— Та скоро, не кипішуй.

— Мені важливо знати, що відбувається.

— Я ж сказав: все нормально.

— Але ти нічого конкретного не кажеш…

Він почав дратуватись.

— Ти мені не довіряєш?

Я одразу здав назад.

— Довіряю…

— Ну то і не задавай зайвих питань.

Це було перше, що мене зачепило.

Але я знову промовчав.

— Ти помітив, що він змінився? — якось сказала дружина.

— В якому сенсі?

— Він став різкий. Ухиляється від відповідей.

— Та тобі здається.

— Мені не здається, — вона дивилась серйозно. — Я бачу, як ти нервуєш після розмов з ним.

— Все нормально.

— Ти це мені кажеш чи собі?

Я різко встав.

— Я сказав, що все нормально!

Вона замовкла.

— Добре… — тихо відповіла. — Просто не забудь, що ми разом у цьому.

Ці слова мене тоді вдарили сильніше, ніж крик.

Я почав дзвонити частіше.

— Візьми трубку… — бурмотів я, слухаючи гудки.

— Та візьми ж ти…

Нарешті.

— Алло.

— Де ти пропадаєш?!

— Я зайнятий.

— Чим?!

— Роботою!

— Якою?! Я навіть не розумію, що відбувається!

— Та ти що, панікуєш? — він засміявся. — Заспокойся.

— Я не панікую, я хочу знати, де наші гроші!

Тиша.

— Ти мені не довіряєш… — холодно сказав він.

— Я хочу ясності!

— Все. Потім поговоримо.

— Ні, зараз!

…гудки.

Він скинув.nЯ стояв з телефоном і не вірив.

— Він просто… скинув? — сам себе спитав. Я поїхав до нього.

Дорога була як у тумані.

Піднімаюсь. Стукаю.

— Відкрий…

Тиша.

Ще раз.

— Я знаю, що ти там!

Двері відкриває сусідка.

— Ви до нього?

— Так! Де він?!

— Та нема його…

— Як нема?!

— Він з’їхав.

— Куди?!

— Не знаю… — вона злякано дивилась. — Він поспішав.

Я оперся на стіну.

— Ви жартуєте…

— Ні…

Додому я зайшов мовчки.

— Що сталося? — одразу спитала дружина.

Я зняв взуття, повільно пройшов.

— Його нема.

— В сенсі “нема”?

— Він зник.

— Як зник?! Люди не зникають просто так!

— Він зник, — повторив я.

— А гроші?

Я подивився на неї.

— З ним.

Вона відступила назад.

— Ти зараз серйозно?

— Так…

— Тобто… все? — її голос зламався. — Взагалі все?

Я кивнув.

— Все.

Вона закрила обличчя руками.

— Скажи, що це сон…

Я мовчав.

— Скажи, що ти зараз жартуєш…

— Я не жартую…

Тиша стала важкою.

— Я ж тебе просила… — сказала вона крізь сльози. — Я ж просила не поспішати…

— Пробач…

— Ти мене не почув…

— Я хотів як краще…

— Ти довірився йому більше, ніж нашій сім’ї!

Ці слова мене прибили.

— Ні…

— Так! — вона підняла голос. — Бо якби ні — ти б не ризикнув усім!

Я не знав, що сказати.

Бо вона мала рацію.

Пізніше, вже вночі, вона тихо сказала:

— Я не злюсь на тебе за гроші…

Я підняв очі.

— А за що?

— За те, що ти залишив мене осторонь цього рішення…

Я ковтнув.

— Я думав, так буде краще…

— Краще для кого?

Я не відповів.

— Ми ж сім’я… — сказала вона. — Ми мали вирішувати це разом.

Минув час.

Ми почали все з нуля.

— Ти думаєш, ми впораємось? — якось спитала вона.

— Впораємось.

— Чому ти тепер так впевнений?

Я подивився на неї.

— Бо тепер я не сам.

Вона тихо усміхнулась.

— Нарешті ти це зрозумів…

І знаєш…

Найважче було не втратити гроші.

Найважче — це визнати, що ти сам відкрив двері тій людині, яка все забрала.

Сам повірив.

Сам закрив очі.

Сам зробив цей вибір.

І якщо ти зараз читаєш це…

І чуєш всередині себе тихий голос: “Щось тут не так”…

Не заглушуй його.

Бо одного разу я теж його не почув…

І заплатив за це всім.