— Іване, ти взагалі розумієш, що відбувається? — Ірина стояла біля вікна і навіть не обернулась. — Розумію… просто не знаю, як це сказати, — тихо відповів я, не дивлячись їй в очі.
— Розумію… просто не знаю, як це сказати, — тихо відповів я, не дивлячись їй в очі.
В кімнаті була така тиша, що було чути, як за вікном десь далеко їде машина. І ця тиша була гірша за будь-які крики.
— Ти завжди “не знаєш, як сказати”, — сказала вона вже спокійніше, але від того ще болючіше. — А я завжди повинна здогадуватись?
Я мовчав. Бо правда в тому, що вона була права.
— Скажи чесно… — Ірина нарешті обернулась. — Ти вже вирішив?
Я підняв голову. Подивився на неї. І вперше за довгий час зрозумів, наскільки вона втомилась.
— Я не хочу все це втратити… — сказав я.
— “Це” — це що, Іване? — вона зробила крок ближче. — Дім? Роботу? Чи мене?
І тут я завис. Бо раніше я б відповів швидко. Якось викрутився б. А зараз… вже не було куди.
— Тебе, — сказав я тихо.
Вона усміхнулась. Але не так, як раніше.
— Тоді чого ти живеш так, ніби мене вже нема?
Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-який крик.
Я провів рукою по обличчю.
— Я просто… заплутався.
— Ти не заплутався, Іване, — перебила вона. — Ти почав мовчати. А мовчання — це вже вибір.
Ми сіли. Напроти один одного. Як чужі.
— Пам’ятаєш, як ми починали? — раптом сказала Ірина.
Я кивнув.
— Ти тоді говорив без зупину. Про все. Про свої страхи, про мрії… навіть про дурниці.
— А ти слухала, — усміхнувся я ледь-ледь.
— Бо мені було важливо.
І знову тиша.
— А зараз? — спитала вона.
— А зараз я боюсь, — сказав я чесно.
Вона здивувалась.
— Чого?
— Що якщо скажу правду — все зруйнується.
Ірина довго дивилась на мене. Потім тихо сказала:
— А ти не думав, що мовчання вже все руйнує?
Я опустив очі.
— Думав… але пізно зрозумів.
— Не пізно, — сказала вона. — Просто вже не так легко.
Я глибоко вдихнув.
— Я втомився, Іро. Від роботи, від відповідальності… від того, що постійно треба бути сильним. І я просто закрився.
— Від мене теж?
— Ні… якраз навпаки. Я боявся показати тобі, що мені важко.
Вона опустила погляд.
— А мені було ще важче, бо я бачила, що з тобою щось не так… але ти мене не пускав.
І от тут я зрозумів головне.
— Я думав, що захищаю тебе…
— А ти віддалявся, — тихо сказала вона.
Ми сиділи поруч, але між нами було щось більше, ніж просто відстань.
— І що тепер? — спитала вона.
Я довго мовчав.
— Я не хочу більше так. Я не хочу втратити тебе через свою гордість або страх.
— І що ти готовий зробити? — вона подивилась прямо в очі.
— Говорити. Навіть коли важко. Навіть коли незручно. Навіть коли боюсь.
Вона задумалась.
— А якщо я скажу, що мені теж було страшно? Що я теж думала, що ти вже не зі мною?
— Тоді… — я зробив паузу. — тоді ми обоє помилялись.
Вона вперше за весь час трохи розслабилась.
— Знаєш, Іване… я не хочу ідеальних стосунків. Я хочу живі.
— І я.
— Тоді давай домовимось.
— Про що?
— Не мовчати. Навіть коли хочеться закритись.
Я кивнув.
— Добре.
Вона протягнула руку.
— І ще одне…
— Що?
— Не тікати один від одного, коли стає важко.
Я взяв її за руку.
— Домовились.
І в той момент нічого не стало ідеально. Не зникли проблеми. Не стало легше за секунду.
Але з’явилось щось важливіше.
Відчуття, що ми знову на одній стороні.
— Іване…
— Що?
— Я скучила за тобою.
Я усміхнувся.
— Я теж… просто не знав, як це сказати.
— Тепер знаєш, — сказала вона тихо.
І, мабуть, вперше за довгий час, ця тиша вже не була холодною.
Вона була спокійною.


