— Іване, ти взагалі розумієш, що відбувається? — Ірина стояла біля вікна і навіть не обернулась. — Розумію… просто не знаю, як це сказати, — тихо відповів я, не дивлячись їй в очі.

— Розумію… просто не знаю, як це сказати, — тихо відповів я, не дивлячись їй в очі.

В кімнаті була така тиша, що було чути, як за вікном десь далеко їде машина. І ця тиша була гірша за будь-які крики.

— Ти завжди “не знаєш, як сказати”, — сказала вона вже спокійніше, але від того ще болючіше. — А я завжди повинна здогадуватись?

Я мовчав. Бо правда в тому, що вона була права.

— Скажи чесно… — Ірина нарешті обернулась. — Ти вже вирішив?

Я підняв голову. Подивився на неї. І вперше за довгий час зрозумів, наскільки вона втомилась.

— Я не хочу все це втратити… — сказав я.

— “Це” — це що, Іване? — вона зробила крок ближче. — Дім? Роботу? Чи мене?

І тут я завис. Бо раніше я б відповів швидко. Якось викрутився б. А зараз… вже не було куди.

— Тебе, — сказав я тихо.

Вона усміхнулась. Але не так, як раніше.

— Тоді чого ти живеш так, ніби мене вже нема?

Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-який крик.

Я провів рукою по обличчю.

— Я просто… заплутався.

— Ти не заплутався, Іване, — перебила вона. — Ти почав мовчати. А мовчання — це вже вибір.

Ми сіли. Напроти один одного. Як чужі.

— Пам’ятаєш, як ми починали? — раптом сказала Ірина.
Я кивнув.
— Ти тоді говорив без зупину. Про все. Про свої страхи, про мрії… навіть про дурниці.

— А ти слухала, — усміхнувся я ледь-ледь.
— Бо мені було важливо.

І знову тиша.

— А зараз? — спитала вона.
— А зараз я боюсь, — сказав я чесно.

Вона здивувалась.

— Чого?

— Що якщо скажу правду — все зруйнується.

Ірина довго дивилась на мене. Потім тихо сказала:

— А ти не думав, що мовчання вже все руйнує?

Я опустив очі.

— Думав… але пізно зрозумів.

— Не пізно, — сказала вона. — Просто вже не так легко.

Я глибоко вдихнув.

— Я втомився, Іро. Від роботи, від відповідальності… від того, що постійно треба бути сильним. І я просто закрився.

— Від мене теж?
— Ні… якраз навпаки. Я боявся показати тобі, що мені важко.

Вона опустила погляд.

— А мені було ще важче, бо я бачила, що з тобою щось не так… але ти мене не пускав.

І от тут я зрозумів головне.

— Я думав, що захищаю тебе…
— А ти віддалявся, — тихо сказала вона.

Ми сиділи поруч, але між нами було щось більше, ніж просто відстань.

— І що тепер? — спитала вона.

Я довго мовчав.

— Я не хочу більше так. Я не хочу втратити тебе через свою гордість або страх.

— І що ти готовий зробити? — вона подивилась прямо в очі.

— Говорити. Навіть коли важко. Навіть коли незручно. Навіть коли боюсь.

Вона задумалась.

— А якщо я скажу, що мені теж було страшно? Що я теж думала, що ти вже не зі мною?

— Тоді… — я зробив паузу. — тоді ми обоє помилялись.

Вона вперше за весь час трохи розслабилась.

— Знаєш, Іване… я не хочу ідеальних стосунків. Я хочу живі.

— І я.

— Тоді давай домовимось.

— Про що?

— Не мовчати. Навіть коли хочеться закритись.

Я кивнув.

— Добре.

Вона протягнула руку.

— І ще одне…
— Що?
— Не тікати один від одного, коли стає важко.

Я взяв її за руку.

— Домовились.

І в той момент нічого не стало ідеально. Не зникли проблеми. Не стало легше за секунду.

Але з’явилось щось важливіше.

Відчуття, що ми знову на одній стороні.

— Іване…
— Що?
— Я скучила за тобою.

Я усміхнувся.

— Я теж… просто не знав, як це сказати.

— Тепер знаєш, — сказала вона тихо.

І, мабуть, вперше за довгий час, ця тиша вже не була холодною.

Вона була спокійною.