Я вперше побачив море… і сам не зрозумів, як заплакав. Я тобі чесно скажу — я ніколи не був на морі. От реально, ні разу. Не було часу, не було можливості, все відкладав.

Я тобі чесно скажу — я ніколи не був на морі. От реально, ні разу. Не було часу, не було можливості, все відкладав. То робота, то справи, то гроші не ті. І якось так воно тягнулось роками.

І знаєш, найсмішніше — я навіть не сильно про це думав. Ну нема і нема. Думаю: “Та що там того моря? Вода і все”.

Аж поки одного вечора сидимо вдома, вечеряємо, і дружина каже:
— Все, досить. Ми їдемо на море.

Я аж засміявся:
— Куди ми їдемо? Яке море?

— Звичайне море. Ти ж його ніколи не бачив.

Я махнув рукою:
— Та не до того зараз.

А вона дивиться на мене і каже спокійно:
— От саме тому і треба їхати.

І знаєш… щось в її словах було таке, що я не став сперечатись.

Зібрались. Діти радіють, носяться, пакують якісь речі. Я дивлюсь на це все і думаю: “Ну добре, поїдемо. Подивлюсь на те море”.

Їхали вночі. Дорога довга, тиха. В машині всі вже трохи втомились, тільки син час від часу питає:
— Тату, а море велике?
— Побачиш, — кажу.
— А хвилі будуть?
— Будуть.

А сам думаю: “А які вони ті хвилі?..”

Десь під ранок почало світати. Небо таке світле, спокійне. Дружина каже:
— Ми вже близько.

І от в той момент я вже сам почав відчувати якесь хвилювання. Ніби перед чимось важливим, але сам не розумію перед чим.

Під’їхали. Я зупинив машину. Вийшли.

І знаєш… перші секунди я навіть не зрозумів.

Стою… дивлюсь… і бачу просто горизонт. Великий. Рівний. І щось там рухається.

— Це що?.. — питаю тихо.
— Це море, — каже дружина.

І тут воно мене накрило.

Я навіть не знаю як це пояснити. Ніби всередині щось обірвалось і водночас стало легше. Шум хвиль, той запах, той простір… воно якесь живе.

Я пішов вперед. Просто мовчки. Ноги самі несли.

Син кричить:
— Тату, ти куди?!
— До моря, — кажу.

Підійшов ближче. Хвилі накочуються, одна за одною. І той звук… не як в телевізорі. Він глибокий, справжній. Він прямо в грудях віддає.

Я стою… дивлюсь… і розумію, що в мене сльози в очах.

Я швидко відвернувся, щоб ніхто не бачив. Думаю: “Що за дурня, чого я плачу?..”

Але не виходить стримати.

Дружина підходить тихо:
— Ти що?..

Я сміюся трохи, але голос вже не той:
— Та… не знаю… просто…

Вона обняла мене:
— Ти просто вперше це бачиш.

І знаєш, вона права була.

Син підбіг:
— Тату, а чого ти плачеш?

Я присів біля нього:
— Бо це красиво дуже.

— Та що там красивого? — каже він і сміється.

Я подивився на нього і кажу:
— Ти просто ще не розумієш.

Я зайшов у воду. Вона холодна, аж ноги зводить, але приємно. Хвилі б’ють по ногах, і ніби змивають все, що в голові було.

Я стою там і думаю:
“Скільки я всього пропустив… Скільки жив і навіть не зупинявся…”

Дружина з берега кричить:
— Ну як?

Я повернувся і кажу:
— Я не думав, що так буде…

— Як так?

Я трохи подумав і кажу:
— Наче я вперше дихаю нормально.

Вона тільки усміхнулась.

Ми потім довго там стояли. Ніхто нікуди не спішив. Просто дивились на море. Діти бігали, сміялись, а я сидів і мовчав.

І знаєш, що я тоді зрозумів?

Що можна роками жити, працювати, крутитись… і думати, що ти живеш. А потім приїхати в якесь місце — і вперше відчути, що ти справді тут, зараз.

Син знову підходить:
— Тату, а ми ще приїдемо?

Я глянув на море… довго так дивився.

— Приїдемо, — кажу. — І не раз.

І вже сідаючи назад у машину, я ще раз глянув на ті хвилі.

І подумав собі тихо:

“Треба було раніше… але добре, що хоч зараз.”