Ви знаєте, коли мої діти не хочуть мені допомагати по дому чи мити посуд, то я завжди розповідаю їм про ті часи, коли посуд мився в тазику, в холодній жирній воді
Ви знаєте, коли мої діти не хочуть мені допомагати по дому чи мити посуд, то я завжди розповідаю їм про ті часи, коли посуд мився в тазику, в холодній жирній воді . І додаю : діти у вас все прекрасно.
Або , коли мій 4-річний син не хоче сам одягти кросівки на липучках, кажучи, що йому це дуже складно зробити, я розповідаю йому про часи, коли у нас були дубові черевики на шнурках, які ми вже в 3 роки зав’язували “бантиком” .
Або, коли діти фиркають йогуртом з вишнею, бо вони хотіли з персиком, то я розповідаю їм про магазини, де крім кефіру і молока в трикутному пакеті не було нічого – тому у них все прекрасно.
Поки вони маленькі, то я розповідаю їм тільки про це. Але, коли вони трішки підростуть, я розповідатиму їм і про табори та 37-й, про голодомор і геноцид, про черги, про продуктові картки і ще багато іншого. Я куплятиму їм книги про це.
Для чого я це все роблю? А тому, що я хочу, щоб ніхто і ніколи, не зміг навішати моїм дітям локшини, що СРСР – це рай на землі .
Я дуже хочу, щоб мої діти чітко розуміли, що ніяка ковбаса по 2 рубля не варта такого минулого. Шляху назад немає, є тільки шлях вперед. Вперед до сучасного дипломатичного світу. Джерело
Вам також може сподобатись
— Ви хоч розумієте, що ваша донька викреслила вас зі свого життя?! — психолог суворо поклала перед Наталею дитячий малюнок, а та зблідла від шоку, бо маленька Ніка намалювала всю сім’ю… але рідної мами серед них не було
— “Тату, переведи ще п’ять тисяч, у нас порожній холодильник!” — крикнула донька з порога, а він раптом уперше за багато років зрозумів: у власному домі став не батьком, а зручним гаманцем… Того ранку Микола Павлович прокинувся ще до світанку, хоча будильник давно вже не ставив, бо куди йому було поспішати, коли роки праці на заводі давно лишилися позаду, а тепер його дні текли тихо, одноманітно і наче беззвучно, мов зимова річка під товстим шаром льоду. У хаті стояла така тиша, що було чути, як старий годинник у вітальні втомлено відбиває хвилини, а за шибкою дрібно шкребе по склу гола гілка яблуні. Він підвівся повільно, тримаючись рукою за спинку ліжка, бо спина нила вже не перший рік, накинув старий, але чистий светр, пішов на кухню, поставив чайник і довго дивився на синій вогник газу, ніби саме в ньому можна було знайти бодай якусь людську теплоту, якої йому так бракувало останнім часом.
