— Ти точно вирішив?.. — вона стояла біля столу, крутила в руках чашку і не дивилась на мене, ніби боялась почути відповідь, — так, вирішив, — сказав я, хоча всередині не був таким впевненим, як звучав, — тут я нічого не підніму, а там є шанс, я поїду, зароблю, і ми почнемо жити нормально, — а ми?.. — тихо спитала вона, і ці два слова вдарили сильніше, ніж будь-які докори, — я ж для вас це роблю, — відповів я швидко, ніби виправдовувався, — скільки ти там будеш?.. — рік, максимум півтора, — обіцяєш?.. — обіцяю, — я подивився їй в очі і повірив у це, бо інакше не зміг…