Свекруха Марія Іванівна приїжджала “на пару днів”, що в перекладі означало: «Я подивлюся, як ти ведеш господарство, і зроблю вигляд, що це не перевірка».

Оксана боялася цього Різдва.

Не війнu, не блекаутів — свекрухи.

Свекруха Марія Іванівна приїжджала “на пару днів”, що в перекладі означало:

«Я подивлюся, як ти ведеш господарство, і зроблю вигляд, що це не перевірка».

Почалося з класики.

— Кутя якась… не така, — сказала Марія Іванівна, навіть не скуштувавши.

— А яка має бути? — спокійно спитала Оксана, стискаючи ложку так, ніби це була зброя.

— Ну… нормальна.

Чоловік Максим миттєво “вийшов за сіль”. І зник на сорок хвилин. Герой.

Увечері, коли діти заснули, а в телевізорі показували різдвяний концерт, вони залишилися вдвох на кухні.

Незручно. Тихо. Напружено.

І тут Марія Іванівна раптом сказала:

— Знаєш, я теж була “поганою невісткою”.

Оксана підняла очі. Оце поворот.

— Моя свекруха казала, що я борщ варю “як воду з настроєм”. А я плакала в туалеті, щоб чоловік не бачив.

Пауза.

— Я просто боюся бути зайвою, — додала вона тихо. — Ви тепер сім’я. А я… як старий сервіз: і викинути шкода, і місця займає.

І тут щось клацнуло. Не в Марії Іванівні — в Оксані.

Вона мовчки поставила на стіл чай, дістала печиво й сказала:

— Залишайтесь довше. Але з однією умовою.

— Якою?

— Кутю критикуємо після того, як її з’їли.

Марія Іванівна засміялася. По-справжньому.

На Різдво вони не стали подругами.

Не обіймалися зі сльозами й не варили борщ разом.

Але вони перестали воювати.

Іноді цього більш ніж достатньо для свята.