Одного вечора вона поставила одну тарілку, і це було про свободу. Вона не чекала і у неї з’явився шанс!

Я не називаю себе самотньою. А кажу: -«Мені просто комфортно одній». У мене є робота, свої ритуали, улюблена чашка і плани на завтра.

Я точно не виглядаю нещасною. Самотність — це ж не напис на лобі. Ввечері я завжди вживаю їжу швидко. Часто — стоячи.

Не тому, що немаю часу. А тому, що немає сенсу накривати на двох.Телефон лежить екраном вниз. Не з гордості. З досвіду.

Бо чекати повідомлення — це найкоротший шлях до розчарування. У мене завжди чиста квартира. Надто чиста.

Ніхто не порушує тишу. Ніхто не залишає слідів життя. Іноді мені сниться, що хтось поруч. Без гучних слів. Просто теплий і справжній.

Тоді я  прокидаюсь — і не плачу. Бо сльози — це коли ще болить. А в мене вже звичка. Але одного вечора…

Я поставила одну тарілку. Сідаю за стіл. І вперше за довгий час не тікаю від тиші.

Кладу телефон екраном догори. Не тому, що хтось напише. А тому, що якщо раптом — я хочу бути готовою.

Самотність не зникає за один вечір. Але з цього моменту я перестала бути вироком.

Бо жінка, яка навчилася бути одна, завжди має вибір — залишитися такою або впустити когось у своє життя.

Іноді сила — не в тому, щоб нікого не потребувати. А в тому, щоб дозволити собі знову чекати.