Не раз помічала за нашими жінками побутовий мазохізм.

Не раз помічала за нашими жінками дивне збочення — побутовий мазохізм. Це я про дивне прагнення добровільно довести себе до страшної втоми, а потім гордо демонструвати її довколишнім людям, як прапор.

Зінаїда Андріївна, наприклад, завжди миє підлогу в дивній, неприродній з точки зору анатомії позі сідниці догори, без швабри, попри хворі суглоби. Запитаєш: навіщо??? Відповість: шваброю миють тільки ледащо. Вона не така. Вона — потерпить. При цих словах на обличчі жінки проступає гордість: мовляв, оцініть мій подвиг, мою жертовність.

Світлана Василівна займає гарну посаду, і могла б легко собі дозволити відпочинок в будь-якій точці планети. Однак, після роботи за звичкою направляється з чоловіком полоти грядки. Там вони щороку навіщось вирощують картоплю, огірки, помідори і радикуліт. Для чого їм цей копійчаний урожай укупі з зірваною спиною?

Ніхто не знає, раціонально пояснити не може, проте в глибині душі Світлана Василівна вважає людей, які відмовилися від подібних дачних «радостей», пропащими ледарями-дармоїдами, а себе — працьовитою бджілкою.

Діловод Фаїна Петрівна вже більш як 30 років тягне на собі чоловіка-алкоголіка. Ні, звичайно, алкоголіком він став не відразу. Спочатку був веселим любителем випити, потім — невдахою-бізнесменом, які знімають стрес і вживають «зі втоми», і тільки останніми роками переродився на класичного алкаша, що створює дружині борги й прикрашає її тіло стусанами.

Але Фаїна мужньо терпить, розповідаючи всім, хто хоче слухати, про свої подвиги. Ореол страдниці здається їй гідним, романтичним і навіть вигідно виділяє її з натовпу інших жінок.

Я навела лише кілька прикладів, хоча ім’я цим жінкам — легіон. Страждає на колінах Зінаїда Андріївна, крекче на дачі раком Світлана Василівна, тягне з пивної крамниці на собі алконавта Фаїна Петрівна, забороняє користуватися памперсами, забезпечуючи молодятам безсонні ночі, свекруха Олена Сергіївна. Терпить нецікаву роботу з маленькою зарплатою фахівець Юля, пре на собі сумки в тюрму до коханого, який написав їй за оголошенням в Інтернеті, продавчиня Марина.

Повітря навколо ніби просякнуте дурною, безглуздою жертовністю, мазохізмом і звичкою терпіти, які буквально вбивали в голови поколінням жінок. Нескінченні казки про те, що терпіння — чеснота, страждання — обов’язкова і почесна частина життя справжньої жінки, і «не задовбалася — не мати» – це дуже суттєва частина нашої культури, від якої нікуди не дітися.

Кому потрібні ці надривні, втомлені потуги, це концентроване страждання і самокатування? Чоловікам? Дітям? Колегам? Так більшості з них буде тільки легше, якщо у мами з руки перестане рости ганчірка для підлоги, губка або садові ножиці.

Скільки б могли вони зробити, ось такі побутові мазохістки, що роками містять себе в чорному тілі, не приходять до тями від втоми, які не бажають відпочивати і відвідувати лікарів…

Їх би енергію — та в мирне русло… Але ні. Ходять з прирослими до рук ганчіркою або губкою, борються з пилюкою, нервують через плями на комоді… А життя, між тим, протікає між їх скорченими втомою пальцями, і тече воно, на жаль, тільки в одному напрямку. Сподіваюся, що ця дурна і нікому не потрібна культура жіночого страждання скоро зникне назавжди…